Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Ні, і ще раз — ні! Цього не буде! — руйнував їх надії Мерлін. — Де це бачено, щоб крон-герцог перетворювався на вуличного музиканта? А ти, Радо, скоро сама отримаєш титул! Подумай, як це виглядатиме! Ви зруйнуєте свою репутацію!

— А чим простий народ гірший за знать? — уперто відповів Альбрехт. — Тим, що не здатен заплатити за концерт мішок золота? Це теж наші люди, Мерліне! Якщо вони нас приймають — ми співатимемо для них. Бо для нас їхня увага — цінніша за будь-які коштовності!

— І нам не важливо, скільки вони заплатять. Ми не заради грошей вирушили на гастролі. — твердо додала Рада.

Катана мовчки слухала з крісла, її погляд був стриманий, але напружений. Вона любила доньку, підтримувала Гармонію, але ця ідея...

— Якщо ви думаєте, що серед простих людей немає підступних — ви помиляєтесь! — озвалася вона нарешті. — У цьому світі небезпека чатує не лише за палацовими колонами. Після такого кроку вороття вже не буде. Вийдете надвір, втратите будинок!

— Ми вже подумали. — похмуро відповів Альбрехт. — Мег, Тадео та Діл покинули нас. Їх влаштовувала слава і комфорт. Але ми з Радою — інші. Нас цікавить не статус, а музика.

— Ви хочете стати «Народною Гармонією»? — Мерлін стиснув кулаки. — Сьогодні натовп вам аплодує, а завтра витре об вас ноги. Знать вас не прийме — і ви залишитесь ні з чим!

— Ми готові до цього! — твердо сказав Альбрехт. — Тож нам потрібен твій письмовий дозвіл.

Суперечка тривала довго. Жодна зі сторін не поступалася, і зрештою все закінчилося нічим. Було пізно, і всі розійшлися.

Але Рада та Альбрехт не пішли до своїх кімнат. Замість цього вони завернули до музичної кімнати. І — на свій подив — побачили там не тільки Мег, Тадео й Діла, а й Абігайль, яка приїхала в столицю до батьків.

— Що сказав Великий герцог? — тихо спитала Аббі.

— Ще нічого. Пообіцяв подумати. — зітхнув Альбрехт.

— Він ніколи не дозволить вам цього. — різко кинув Діл. — Великий герцог не дозволить зганьбити себе перед аристократією. Гармонія має приносити гроші, інакше це марнування часу!

— Обережніше з тоном! — Альбрехт підняв підборіддя. — Я, між іншим, крон-герцог. Якщо вважаєш, що ми марнуємо твій час — двері відчинені.

— Ми, коли брали вас у групу, сподівалися, що ви розумітимете нас! Але вас цікавлять лише гроші та думка знаті! Поверніть наші ноти! — Рада простягла руку долонею вгору. — Ви більше не виконуватимете їх!

Мовчки, троє музикантів віддали їм стос аркушів. Після цього без слів вийшли з кімнати. Залишилася лише Абігайль.

— Я розумію вас. — тихо сказала вона. — Але ви затіяли небезпечну гру. Можливо, Мерлін має рацію. А можливо — ні. Ви вже не раз доводили, що здатні пройти через усе.

Вона підійшла й узяла їх за руки.

— Мені шкода, що Гармонія розпалася. Я так хотіла, щоб ви виступили на моєму весіллі.

— І ми виступимо, Аббі. — усміхнулася Рада. — Гармонія існує, поки ми разом. А музиканти… змінюються. І якщо ти коли-небудь захочеш повернутися — двері для тебе завжди відчинені.

— Поки що це неможливо. Я готуюсь до весілля… А потім, мабуть, піду з оркестру.

— Ти зрадиш музику? — з подивом глянула на неї Рада.

— Ні. Просто тепер я хочу бути дружиною. І, можливо, матір’ю. Але флейта завжди буде зі мною.

Рада та Альбрехт не стали сперечатися. Це було її право.

— Ти маєш рацію. Сім’я — це важливо. — тихо сказав Альбрехт.

Хоч склад групи зменшився, але це був ще не кінець для Гармонії. А лише початок нового етапу у їхній музичній кар'єрі.

* * *

Червнева ніч була напрочуд теплою.

У замковому саду, на кам’яній лаві, притулившись одне до одного, сиділи Мерлін та Катана. Останнім часом обом було важко засинати, і вони часто виходили на нічні прогулянки. Причина безсоння була проста й знайома — Гармонія. Ця дивна парочка знову встигла наробити їм клопотів.

— Їхні наміри благородні. — зітхнула Катана. — Але коли це бідні й багаті були рівними? Ми з тобою знаємо, як це — бути внизу. А вони… Вони тільки кажуть, що виросли серед простого народу й усе розуміють.

— Я розумію, що вони ображені на деяких! Що тут казати: люди вищого суспільства звикли отримувати все, що захочуть! — тихо відповів Мерлін. — Такі, як Віктор Адейр, давно вважають, що мають право на все. Я цій родині не довіряю. Колись вони служили роенській короні, і зрадити можуть будь-коли. Добре, що Альбрехт усе розповів.

— Якби він хоч пальцем торкнувся б моєї доньки… — очі Катани спалахнули небезпечно. — Я б особисто вп’ялась йому в горло.

— Ніхто й пальцем її не зачепить. Незабаром ми одружимось — і я зможу Раду вдочерити офіційно. — їхні пальці переплелися. — Залишилось зовсім трохи.

Катана посміхнулася і, притулившись до нього, поклала голову йому на плече.

— Я хвилююся за них. Одне діло — бути серед собі рівних, інше — коли відрізняєшся. Я боюсь цього… ефекту Попелюшки.

— Ефекту чого? — здивовано перепитав Мерлін.

— У нас на Землі є така казка. Про дівчину, яка вийшла заміж за принца. Але після весілля вона не стала рівною для всіх. Навпаки — з’явились заздрісники, підлабузники й ті, хто хоче скористатися її становищем. У випадку Ради… знайдуться ті, хто захоче її чи Альбрехта прибрати до рук, підвищити своє становище. Альбрехт, хоч і не визнає — спадкоємець  — крон-герцог! З Радою складніше, хоч вона й отримає титул, до трону вона не має жодного шляху! Ну, хіба що вийде заміж за крон-герцога! — Канна засміялася. — Вони швидше приймуть обітницю безшлюбності, ніж погодяться на таке!

Мерлін теж усміхнувся, згадавши, як ті двоє щиро переконували всіх у своїй "чистій дружбі". Але, як не крути, скільки не повторюй одне і теж зламати їхнє переконання можна в найкоротші терміни. І Катана це знала. Вона ж була розумною жінкою і чудово бачила те, що було до Гармонії, що під час, і могла припустити, що буде пізніше. Було б шкода, якби ці двоє не одружилися.