Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Він підійшов до тура і просив, за наказом Георгія Хороброго, зробити який там лад, як кажуть, з утамування законного його голоду. «Стань от тут, – сказав тур, – і повернися до мене боком». Сірий став. Тур, задравши хвоста, розігнався, підхопив його рогами і кинув через себе. «Ситий, чи що?» – спитав він, коли сірий наш, перевернувшися в польоті разів зо три через хвіст і голову, впав на землю. У сірого відняло мову, він підскочив і поплентався не озираючись, присідаючи всім задом, як розбита стара на костурах…

Сірий добрів сік-так до логва свого, ліг і лежав, облизувався три доби, і то насилу відпочив. Обізвавши шахраєм і тура і Георгія, пішов він, проте, знову шукати суду і розправи.

«Ну, Георгію, – сказав він, заставши його знову за ділом, – спасибі тобі! Я після закуски твоєї насилу виходився!» – «А що, – спитав Георгій, – невже тур не дає хліба?» – «Якого хліба? – обізвався сірий. – Бойся Бога; у нас, коли вставляв ти мені цю скулу та ці зуби, у нас був, здається, договір не на хліб, а на м'ясне!» – «Ну а що ж, тур не дає?» – «Так, не дає!» – «Ну, – вів далі Георгій, – іди ж ти до тарпана, до коняки, вона дасть». Сам пішов у свої покої та покинув бідняка.

Сірий озирнувся: пасуться за ним недалечко. Він підійшов, та не встиг і слова сказати, як жеребець, нашорошивши вуха, заіржав, наскочив на нього і, не дочекавшися від сірого ні «здрастуй», ні «прощавай», махнув по ньому задніми ногами; та так, що коли б той не встиг присісти й відхилитися, так, може, не набридав би більше Георгієві своїми зубами; ще, спасибі, непідкований був жеребець, а то лихо б було. Сірий мій завив, закричав, побіг відразу ж до Георгія Хороброго, щоб сам подивився, як народ із ним, сірим, поводиться, та сам би вже й наказав туру або тарпану його нагодувати. «Бачиш, – казав він, – бачиш, що зробив зі мною жеребець цей при тобі, в очах твоїх і при ясному лиці твоєму; добре, що сам ти бачив, а то б знову не повірив!» Георгій розсердився на сірого, що дуже вже набридає, не дає спокою.

«Усі люди як люди, – казав він, – один ти шайтан; подивись на себе, на кого ти схожий? Чому поглядаєш скоса, спідлоба та свинею в землю дивишся? Бачиш, справжній розбійник; отож і дістаєш що належить. Невже люди так ходять? Піди до архара, дикого барана, та попроси чесно, так він нагодує тебе…»

Сірий пішов, перш за все скупався, постягав зубами з шуби своєї сухарі, прибрався, вмився, розчесався та рушив, облизуючись уже наперед, до архара, до барана. Цей, подивившись на нашого дженджика і наслухавшися солодких речей його, попросив стати над крутим оврагом, задом у чисте поле. Вовк став, звісив хвіст і голову, нашорошив вухо та розпустив губи; баран розігнався ззаду нього, вдарив по ньому кістяним лобом, що тараном у стіну; вовк наш полетів під гору в овраг і впав на дно глибокого урвища. У нього в очах засемерило, позеленіло, заграли мурашки, в голові запаморочилося, у вухах задзвеніло, і на серце щось налягло горою кам'яною: важко й душно. Він лежав тут до ночі, а, отямившись, просидів і прокашляв до світанку, а з ранку цілий день іще вештався оврагом, ніби не на своїх ногах чи угорілий. Як він тужив, як охав, як сварився і плакав, і кляв божий світ, і жалісно завивав, і очі витирав, як нарешті виліз, перепочив і знову ж таки поплентався до хороброго Георгія, – всього цього переказувати нема для чого, досить того, що Георгій послав його до кабана, та й той зіпсував сірому шубу і розпоров іклом бік.

Сірий, як справжній мученик першородних часів, коли не було ще ні нинішнього устрою, ні ладу, хоча були вже різні чиновники, сотенні, тисяцькі й волосні, – сірий зі смиренням корінних і першоначаль-них століть зализав сяк-так рану свою і пішов знову до Георгія, щоб, правда, з'їсти і його самого, коли, мовляв, і тепер не вчинить суду й розправи і не дозволить скоромного столу…

Сірий пішов і потрапив у добру хвилину. Георгій Хоробрий був і веселий, і в доброму гуморі… Він посміявся, пожартував, потріпав старого по тулупу і наказав йому йти до людини. «Йди, – казав він, – йди в сусіднє передмістя і проси там у добрих людей хліба; проси чесно, та вклоняйся і не вишкірюй зубів, не піднімай шерсть по хребту і не дивись таким звіром». – «Ох, – відповів вовк, – чи мені ж щетинитися! Запаршивів я з голоду, так і шерсть на мені встала; Бог тобі суддя, коли ще обдуриш!» – «Іди ж, іди, – мовив знову Георгій, – люди – народ добрий і розумний, вони не тільки нагодують тебе і напоять, а навчать іще, як, і де, і чого промишляти вперед».

Сірий не дуже повірив; боявся він, щоб Георгій знову його не обдурив. Та вже робити нема чого: хліб за брюхом не ходить; іти брюху за хлібом.

Добігши до передмістя, сірий побачив багато народу і великі білокам'яні палати. Махнув він через перший паркан, забіг у передні двері і, побачивши у великій хаті багато робочого народу, злякався був спочатку, та вже потім на авось: він доповів ввічливо, в чому річ і навіщо він прийшов; сказав, що він через таку-от справу без вини винний; що і радий би не грішити, та курсак мучить; що Георгій Хоробрий обманював його дотепер, та нарешті змилувався, мабуть, над ним і звелів іти до людей, розумного, доброго і майстерного роду, і просити допомоги, науки та розуму. Він усе це говорив по-своєму, по-татарськи, а рядовий із казанських татарів перекладав товаришам своїм слова гостя. Вовк потрапив просто в казарми, на полковий двір, і, перескочивши через паркан, забіг у швальню. Солдати-художники його обступили; регіт, сміх, галас і крик оглушили бідолаху нашого так, що він, злякавшись, підібгав хвоста і шанобливо присів серед натовпу. Сам закрійник, покинувши роботу, підійшов послухати його і вмирав зо сміху, на нього дивлячись.

Нарешті всі присудили одного зі своїх, кривого Тараса, вовкові на сніданок і почали з реготом притравлювати вовка на Тараску. Але сірий наш не любив, та й не вмів жартувати: він звіром лютим кинувся на кривого зауряд-чиновника, який тільки встиг прикритися від нього ліктем, і схопив його за комір. Хлопці з