Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

переляку стрибнули на столи, а закрійник – на піч; і бідний Тараска за жарт товаришів своїх мало не сплатив малорозумною головонькою своєю. Запросив він у сірого милості. «Чи багато тобі прибуде, – казав він, – коли ти мене тепер з'їси? Не кажучи вже про те, що в мені, крім кісток і сухожилля, нічого немає, та чи довго ти мною ситий будеш? Добу, а найбільше дві; та коли і з амуніцією зовсім глотнеш, якщо не вдавишся, і то не більше ніж на три дні тобі стане. Відпусти краще мене, і я тебе навчу, як щодня поживлятися можна. Я зроблю з тебе такого молодця, що всяка живність сама тобі на курсак піде, тільки рота розкривай ширше!»

«За цим діло не стане, – подумав вовк, – тільки б ти правду казав. Господь з тобою, я за цим і прийшов, щоб вас чесно просити прийняти мене в науку; закрійником бути не хочу, та я знаю, що ви не в самі пісні дні ситі і святі буваєте, а ображати я й сам не хочу нікого».

Тараска кривий відмотав голку на лацкані, побіг і приніс собачу шкуру та зашив у неї бідного вовка. От як на вовку з'явилася шкура собача; який же він до цього випадку був – не знаємо, але кажуть, що був страшний. «От і все, – сказав Тараска, закріпивши й відкусивши нитку. – Тепер ти не опудало, а молодець гарний; тепер ніхто тебе не боятиметься, малий і великий будуть із тобою запанібрата жити, а вийдеш до лісу і розкриєш пащу свою, так не тільки глухар – баран цілком і живий полізе!» – «Чи не тісно буде?» – спитав сірий, пожимаючись у новому кафтані своєму. «Ні, брате, зараз, бач, пішла мода на такий фасон», – відповів Тараска. Сірий наш уже хотів був сказати: «Спасибі», – та озирнувся, а панове шевці зістрибнули з печі, спершу сміх і регіт, а там уже кажуть: «Та чого ж ми стоїмо, хлопці? Валяй його!» І, схопивши кому що дісталося, кинулися всі і ну душити сірого в чужому тулупі; а цьому, сердешному, ні впоратися, ні повернутися, ні розходитися; сзаду стягнутий, спереду стягнутий, посередині перехоплений. Кинувся бідолаха не озираючись у степ і радий-ра-дісінький, що так-сяк пішов, хоч і з нам'ятими боками, та все ж таки з головою…

Він став тепер ні звіром, ні собакою. Пихи й хоробрості з нього збили, та ремесла не дали. Хто сильніший за нього, хто тільки зможе, той його б'є і душить. А йому в чужих шароварах погана розправа; не до-гонить часом і барана, а сайгак і куйрука понюхати не дасть; а що найгірше – собаки жити не дають. Вони чують від нього і вовчий дух і свій; та такі злі на самозванця, що рищуть за ним по горах і по долинах, чують, де б не засів, гонять зі світу білого і ходу не дають, гризуть і рвуть із нього тулуп свій, і немає життя бідному нашому сірому. А пробивається він так-сяк, світом вештаючись; жив, поки шкури десь не знімуть. Та зате вже й сам він тепер до Георгія Хороброго – зась. «Досить, – каже, – співай своїх пісень про честь і совість кому знаєш; більше мене не обдуриш». Сірий нікого над собою знати не хоче; втратив усяку віру в начальственну розправу, а живе злодієм і думає: «Кляв я вас, кляніть же і ви мене; а на розправу ви мене до дня Страшного суду не притягнете; там що буде – не знаю, та й знати не хочу; знаю тільки, що до того часу з голоду не помру».

З цієї пори, з цього випадку в нашого сірого, кажуть, і шия стала колом: не гнеться і не повертається, тому що затягнута в чужий комір.

Казка про походеньки чорта-послушника Сидора Полікарповича

Однокашникам моїм Павлу Михайловичу Новосильському і Миколі Івановичу Синицину

Сатана, не найстарший, який завжди особисто в першопрестольному граді своєму царює, а один із чортів-послушників, святкував іменини свої; а звали того чорта Сидором, і Сидором Полікар-повичем. На бенкеті цьому було народу багато, всі веселилися чесно і добропорядно; плясали, не як у нас, на ногах, а скромно і чинно, на голові; грали в карти і виїжджали всі на підробних очках; розплачувалися по курсу фальшивими асигнаціями найновішої, міцної англійської роботи, що не поступається якістю справжнім; але все це робилося, кажу, мирно.

Раптом входить чоловік у подраному форменому сертуку, – хто казав, що це хорунжий, відставлений тричі за пияцтво і буянство; хто казав, що це невеликий класний чиновник, а хто – що це відставний клерк, унтер-баталер, а може, і підшкіпер. Не встиг він вшанувати зібрання присутністю своєю, як тієї ж миті вв'язався в шашні миролюбних відвідувачів і, не відкладаючи діла й розправи, вдарив на них у кулаки. Чорт-іменинник як хазяїн спробував було розняти, але як від першого руського леща в нього у вухах почувся передзвін у сім дзвонів, на язиці і гірко і кисло стало, а з очей іскри посипалися градом, так він і присів. Гості розповзлися по домівках, по вертепах своїх, і хоробрий вояк і переможець наш лишився бенкетувати сам.

– Дурень ти, – сказав настоятель, сатана-староста, Сидорові, коли той прийшов до нього плакати про біду свою, – дурень і боягуз, і поганий, як я бачу, нам слуга, коли шкодуєш для служби своєї і па-ри-другої зубів! Ти б зрадів находці й послідив її; я давно вам казав, що мені чиновні пройдохи почесні потрібні, – щоб ви їх заманювали, а ви все ходите, підібгавши хвости, наче сумирники! Ти в мене вирушиш на землю, дізнатися на ділі про сушу і глибину, і побут громадянський та військовий і осісти там, де оборотів наших виявиться вигідніше; та прошу служити, як люди служать, не для поживи і власної користі, а для блага й користі спільної нашої, не шкодуючи ні живота, ні крові.

Сидір Полікарпович став ногами на тверду землю й озирався навкруги на просторі; присів відпочити.

«Погане наше життя, – подумав він. – Відтоді як нашого брата з неба зіпхнули, всі кривдять; кожен дулю підносить і по вухах б'є! Впади тільки, і підіб'ють під ноги, а почнеш вставати, оправлятися, так самі потиличники маєш! Народ примудряється і просвіщається щодня, і безхвосте це племя до всього береться, в усе вв'язується: під землю підривається, бродить по морю, хрестить по повітрю, – не присвой я собі жару, вогню, так