Читати книгу - "Яса. Том 2"

Він чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не відстати й не загубитися в тумані; Кайдан ще з двома козаками несли на киреї пораненого (другий поранений уночі помер), вони дали йому горілки, й той спав. Аж тепер Ждан помітив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої біля млина. Ждан обережно пересував у багні цибаті ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всі жили, а серце ніби задерев’яніло. Врешті помілішало, осоки ж стали густіші й вищі, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ноші, й швидше застрибали Кайданові плечі, й Ждан шпарко збивав босими ногами холодні роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсім недалечко, з лівого боку, пирхнув кінь, а далі заіржав. Те іржання пронизало Ждана наскрізь, він побіг і обігнав ноші, одначе подолав страх і закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами — Ждан зрозумів, що той підбадьорює його. Зненацька ліворуч у тумані пролунав схожий на киркання крик, йому відгукнувся інший голос, брязнула зброя, й бахнув постріл. Навіть Ждан зрозумів — то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже біг і Кайдан, бігли й інші козаки. Ждан не бачив і не знав, куди вони біжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотів, мов розжоханий кінь. Щось цвіркнуло чи свиснуло вгорі, свиснуло ще раз — Ждан зрозумів, що то татари пускають стріли. Враз позаду пролунав зойк, а далі брязкіт заліза — хтось із січовиків уже рубався з ворогами. І в цю мить попереду звелася зелена стіна, козаки, які несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з ніг Ждана, — обминали дерева. Шмагнула по обличчі лозина, далі Ждан налетів на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув під густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися, — втікачі бігли вниз, в долинку, по хвилі бралися вгору, оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в траві. Знову попереду хиталися широкі плечі Кайдана, знову стрибав у нього на спині один чобіт, аж тепер Жданові спало на думку, що треба б допомогти Кирилові, замінити його, він ступив ширше, і саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бік і впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далі цупко тримав у руці полу киреї, а очі його були широко розплющені… й неживі. Козаки, котрі допомагали Кайданові, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом.

Той був мертвий. Лежав на боці, вивернувши вбік ліву руку, в спині в нього стриміла стріла. Ждан не зміг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звільнив з Кирилової руки зіжмакану полу киреї, але перш ніж піти, ще раз оглянувся. Він чомусь подумав, що Кирило увесь цей час біг мертвий. І ще в Ждановій голові майнуло, що йому самому тепер нічого не страшно, і коли доведеться — прийме смерть, як оцей великий, добрий і валечний козак, котрого послала була йому в товариші доля, та й одразу ж забрала.

Розділ тридцять другий

I

В Туреччині та й на брамі кам’яній

Там сиділи два братчики молодії.

Один сперся на поруча, задумався,

Дрібненькими сльозоньками оплакався.

Другий його до сердечка притуляє:

«Ой стій же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина — подивися!»

«Добре ж тобі, милий брате, говорити,

Коли мені в Туреччині тяжко жити,

В Туреччині нема Бога ані віри,

В Туреччині самі турки, всі безвіри».

Лаврінові снилися чорно — білі птахи, вони стояли на краю гнізда й махали крильми. Птахи вчилися літати. Тільки чомусь були поприковувані ланцюгами. Він мучився, йому стискало груди, й розумів, що птахи не навчаться літати ніколи й що тут просто щось не так, й тоді ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радісно. Це були молоді птахи, вони готувалися у свій перший політ.

Він хотів упіймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливіша мить їхнього життя, він стільки разів прагнув побачити її — й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнізда сьогодні, й завтра, й позавтра, а потім одного ранку він прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекіт. Виходив надвір — бачив порожнє гніздо, а молоді лелеки вже ходили ген на лузі, старі кружеляли вгорі й радісно та тривожно клекотіли. То були їхні птахи — його й отаманові. Сірко прилаштував на гребені куреня колесо од гармати, Лаврін допомагав йому. Лелеки добудовували гніздо щороку, воно росло й росло і вже було Лаврінові по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирію. Коли, траплялося, першими прилітали сусідські лелеки, а гніздо на їхньому курені стояло порожнє, Сірко ходив посмутнілий і все мовби до чогось прислухався.

Але таке бувало рідко. Їхні прилітали перші. Вони легко одбивали налоги своїх дітей, і ті летіли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнізд.

Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бік гніздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрі рано полишили теплі заморські краї. Небавом поверталися з вирію справжні хазяї й починали одбирати в займанців свою оселю. Лелечі битви Лаврінові доводилося спостерігати часто. Не раз вони бували жорстокі, якось, те йому запам’яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летів од гнізда, — з грудей птаха цебеніла кров. Лелека хотів сісти на осокір, але вже не зміг, завис між вітами.

Лелечі бійки Лаврін бачив, а от першої миті польоту так і не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не відкрилася вона Лаврінові й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що — не знав. Ще дихав запахом плавнів, ще стояло в очах чорно — біле видиво, але кам’яниця стисла його міцно, й воно враз затьмарилося, а далі розвіялося зовсім. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам’яну яму з шорсткими, аж колючими, стінами й маленьким душником угорі. В той душник,