Читати книгу - "Темнота"

— А ти такий великий, — казала Віра.

— Та й ти велика, дивись, дівка, а дванадцять років…

— Не дванадцять, а дванадцять з половиною, — поправляє батька Віра.

— О, вибач! — каже Іван і звертається до всіх: — Але їсти! Час їсти!

— Ось лиш помиємось, — каже Мар'яна.

І всі миються, але їм здається, що вони священнодіють, Вірочка ані на хвилину не може відірватися від батька.

— А знаєш, що я тобі привезла? — казала вона, коли сіли до столу. — Мамо, не кажи!

— Ну, — дивується батько. — Та я ж умру з цікавости, — говорить Іван і розкладає для всіх шинку, сир…

— Я тобі привезла… — починає Вірочка і одразу перебиває себе: — Ні, ні! Не скажу! Потерпи!

— Ні, Вірусю! — каже Іван. — Ти мусиш сказати.

— Не скажу, не скажу! — викрикує Віра.

— Та ти ж знаєш, який я нетерпеливий, — скаржиться батько і накладає дочці цілу тарілку макаронів з котлеткою. Вірочка протестує, вона не з'їсть стільки, а батько каже: — А от, Вірочко, з'їж оце то й від мене щось дістанеш.

— А! — вирвалось у Вірочки і очі її загорілись.

— Е, ні! Наперед треба з'їсти! Ну, Мар'яно? Та як же ж?

— Ах, я така змучена. Від самої Москви не спала, — говорить Мар'яна.

— Тату! Я вже їм, — перебила їх Вірочка.

— Чудово! Прекрасно! — захоплюється батько. Він налив вина собі й Мар'яні. — Ось випий, женулько, і дістанеш смак, — говорить Іван. Обоє підносять чарки, їх очі зустрілися, уста посміхнулися, яскрава, велика і трагічна мисль пройшла в їх погляді, дзенькнуло скло, і вони випили. Мар'яна лише до половини.

— Я знаю, що мені не можна пити вина, — казала Вірочка.

— Зате ти можеш пити шоколяду, — відповів Іван, простягнув руку до столика біля ліжка, де лежав пакуночок, взяв його і розгорнув. Шоколяда, дорогі цукерки, мигдалеві горіхи, фіги.

— Тату! — викрикнула Вірочка. — Невже це для мене? Мамо! — показала на ласощі.

— О, ні! Це не тобі! Це Рицеві, — каже Іван.

— Ах, тату! — вирвалось у Вірочки, вона схопила батькову руку і поцілувала її.

— А ти що? — сказав Іван і почервонів.

— А чи повіриш — після революції, вперше бачу фіґи, — каже Мар'яна. Але Вірочка нічого й нікого не слухає, вона вже не може всидіти, їй хочеться зірватися і показати, що вона привезла батькові.

— Знаєш що, Віро, — каже Іван. — Я знаю, що ти привезла щось дуже гарне, і я дуже нетерпеливий побачити, але ми ще не дома, а ти мусиш їсти.

— То ми ще не дома? — питала Віра.

— О, ще далеко не дома. Дома будемо аж завтра увечорі. Нам ще треба зробити триста десять кілометрів дороги.

— Так, як до Києва? — вирвалось у Віри, і вона мала на увазі віддаль Києва від Канева.

— Навіть далі, — каже Іван.

— Це вже Сибір? — питає Віра.

— О! Так і видно, що ти не вчилася у нашого Афіноґена Васильовича. Сибір там далі, за Уралом.

— Я знаю, я знаю! — казала швидко Віра. — Це Печорський край! Правда? Я вже вчила. Повноводна ріка, багата рибою. Довжина 1789 кілометрів. Її припливи…

— Ну, добре, добре. Знаєш. П'ять, — говорить Іван.

— Я знаю і географію, і фізику… І багато віршів… І політграмоту… І… І… співати. Я співаю вже арії! — промовила Вірочка засоромлено.

— Ну ж і розхвалилася, — зауважує Мар'яна.

— Мамо. Хіба ж неправда?

— Правда, правда, але не гаразд так хвалитися, — каже Мар'яна.

— Татові? — дивується Віра.

— Ясно — мені можна і вже горю з цікавости тебе послухати, — говорить Іван.

— А є тут піяніно? — питає швидко Вірочка.

— Нічого. Дістанемо і піяніно, — каже Іван.

— Я вже, — почала Віра і нагло урвала. — Мама не любить, що я хвалюся, але ти, тату, сам побачиш, що я дещо вже потраплю. Ось тільки закінчу десятирічку і одразу вступаю до Інституту Лисенка. Сам дядько Андрій каже, що я мушу вчитися співу, а Логвиненко мені сказала: Віро. Як будеш добре вчитися, з тебе може вийти співачка. Я сказала їй, що буду вчитися і що я хочу до опери.

— Го-го-го! — заговорила Мар'яна. Віра засовалась на стільці, схилила на бік голову, прищулила очі і питає:

— Мамо? А хто то казав, що мене чекає опера? Не сам, скажеш, Ревуцький часом? — Мар'яна підняла голову.

— Знаєш, дитино, ніколи не слід бути зарозумілою, ти це добре знаєш і завжди повторяєш ту саму хибу.

— Я хвалюсь не тобі, а татові, а тато мене добре розуміє. Я так довго не бачилась з татом і мушу йому все сказати. І я не хвалюсь, а кажу правду, — вимовила поволі і резонно Віра.

Іван сяє, очі його залиті сміхом, щоки відсвіжіли, він весь радість і щастя. Вірочка і це помітила:

— А ти, тату, добре виглядаєш. Що ж ти, мамо, казала, що тато вже старий? То ж він молодий і такий гарний! Тату! Невже це ти? — і зірвалась з місця, і кинулась на шию батькові, і обняла його палко своїми тонкими руками, і все наново і наново цілувала його. — Ой, тату! Коли б ти знав! Коли б ти знав! — повторювала вона одно й те саме. А Іван, як сидів випроставшись, враз закусив уста і закам'янів зовсім. Але сила його нутра сильніша його зовнішности. Вірочка першою це відчула і враз урвала свій щебет. Глибока, згущена, насичена силою любови, тиша запанувала в просторі і покрила собою всі слова. Відчувалось, що тут, ніби дим в накуреній кімнаті, плаває жагуче почуття щастя, що входило до грудей, до серця, до душі і що все те гріє, хвилює, потрясає. Іван перший виринув з того заціпеніння і нерівним, тремтливим голосом проговорив:

— Ну, мої дорогі! Добре! Ви втомлені! Значить спати! Завтра вже о п'ятій вас зірву, а тепер ось, — і він глянув на годинник, — друга.

Віра з болем відривалась від батька, що лишив їх з мамою тут, а сам пішов десь до іншої кімнати.

— Тату! Але ти… Але ти… Ти тут будеш?

Іван пробує засміятись, але не виходить і каже лише:

— Тут. Ясно тут, Вірочко. А ви спіть! — Поцілував обох і вийшов.

Мало було спання, ось тільки вляглися, і тільки задрімали, і вже стукають. Іван. І вже