Читати книгу - "Кіберіада"

— Тихий, — мовив до мене професор, не виймаючи рук з кишень халата, — вслухайтесь уважно в те, що тут є. Потім я розповім вам, а поки що слухайте.

Впадало в око, що він страшенно нетерплячий. Тільки-но розтуливши рота, він зразу хотів розкрити суть, обігнати слова, покінчити з ними, ніби кожна хвилина, яку він провів із кимось, була для нього втрачена.

Я заплющив очі й швидше із ввічливості, ніж з цікавості до звуків, яких, до речі, й не зауважив, входячи сюди, постояв хвилину нерухомо. Нічого особливого не почув. Якесь слабеньке гудіння електричного струму в обмотках чи щось подібне до цього, але, запевняю вас, це було настільки невиразно, що звук конаючої мухи заглушив би там усе інше.

— Ну, що ви чуєте? — запитав професор.

— Майже нічого, — признавсь я, — гудіння якесь… але це, певне, тільки шум у вухах…

— Ні, то не шум у вухах… Тихий, вслухайтеся уважніше, я не люблю повторювати, але кажу вам, бо ви мене не знаєте. Я не грубіян і не хам, за якого мене мають, але мене дуже дратують ідіоти, яким треба десять разів повторювати одне й те саме. Сподіваюся, що ви до них не належите.

— Побачимо, — відповів я. — Кажіть далі, професоре…

Той кивнув головою і, показуючи на ряди тих залізних скринь, сказав:

— Ви знаєтеся на електронних мозках?

— Лише настільки, наскільки це потрібно для навігації, — відповів я. — В теорії я не дуже сильний.

— Я так і думав. Але це не має значення. Слухайте, Тихий, у цих скринях знаходяться найдосконаліші електронні мозки, які взагалі колись існували. Знаєте, в чому полягає їхня досконалість?

— Ні, — відповів я, і так воно й було насправді.

— В тому, що вони нічому не служать, що абсолютно ні до чого не придатні, непотрібні — коротше кажучи, це втілені мною в життя, перетворені в матерію монади Лейбніца…

Я чекав, а він говорив далі, і при цьому в напівмороці зали його сивий вус нагадував білястого потемряка, що тріпотів крильми біля рота.

— Кожна з цих скринь містить у собі електронну систему, яка створює свідомість. Як наш мозок. Будівельний матеріал інший, але засади такі самі. На цьому подібність і закінчується. Бо наш мозок — зверніть увагу! — підключений, якщо так можна висловитись, до зовнішнього світу — через посередництво чуттєвих засобів сприйняття: очей, вух, носа, шкіри і таке інше. Натомість ці, — показав він пальцем на скрині, — мають свій світ, «внутрішній», там, усередині…

— Яким чином це може бути? — запитав я. Щось ніби починало прояснюватись; здогад цей був невиразний, але примусив мене здригнутися.

— Дуже просто. Звідки ми знаємо, що в нас тіло таке, а не інше, така подоба, що ми стоїмо, тримаємо в руках книжку, що квіти пахнуть? Бо певні подразники діють на наші відчуття,і збудники пливуть по нервах до мозку. Уявіть собі, Тихий, — я можу подразнювати ваш нюховий нерв так само, як це робить запашна гвоздика, — що ви відчуватимете?

— Певна річ, запах гвоздики, — відповів я, а професор, кивнувши головою, ніби задоволений, що я виявився таким тямовитим, провадив далі:

— А якщо я зроблю це саме з усіма вашими нервами, то ви відчуватимете вже не зовнішній світ, а те, що я вашими нервами телеграфую до вашого мозку… зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Тепер так. Ці скрині мають органи-рецептори, які діють аналогічно нашому зору, нюху, слуху, дотику і таке інше. А провідники до цих рецепторів — наче нерви — замість зовнішнього світу, як у нас, підключені до того барабана, там у кутку хіба ви не помітили його?

— Ні, — відповів я. Справді, цей барабан, діаметром метрів зо три, стояв у глибині вертикально, наче зведене млинове колесо. Через певний час я зауважив, що він надзвичайно повільно обертається.

— Це їхня доля, — спокійно сказав професор Коркоран. — Їхня доля, їхній світ, їхнє буття — все, що вони можуть осягнути і пізнати. Там є спеціальні стрічки з зареєстрованими електричними подразниками такими, що відповідають тій сотні чи двом сотням мільярдів явищ, з якими людина може зіткнутися в найбагатшому на враження житті. Якщо б ви підняли накривку барабана, то побачили б лише блискучі, вкриті білими зигзагами, наче пліснявою, целулоїдні стрічки, але це, Тихий, спекотні ночі Півдня і гомін хвиль, форми тіла тварин і стрілянина, похорони і гульбища, смак яблук і груш, снігові завірюхи і корчі хвороби, і гірські вершини, і цвинтарі, і галюцинації марень — Ійоне Тихий, там цілий світ!

Я мовчав, а Коркоран, мов залізними обценьками, стиснувши мою руку, казав далі:

— Ці скрині, Тихий, підключені до штучного світу. Цій, — показав він на першу, — видається, що вона сімнадцятирічна дівчина, зеленоока, з рудим волоссям, з гідним самої Венери тілом. Вона дочка державного діяча… закохана в юнака, що його вона мало не щодня бачить через вікно… і що стане її прокляттям. Ось ця, друга, це — вчений. Він стоїть на порозі відкриття загальної теорії гравітації, яка має силу в його світі, — в тому світі, межами якого є залізні стіни барабана, — і готується до боротьби, щоб довести, що правда на його боці, самітній, ще й майже сліпий, і він таки осліпне, Тихий… а там, вище, то член капланської колегії, він переживає тепер найтяжчі дні свого життя, бо втратив віру в існування своєї безсмертної душі; поряд, за перегородкою, стоїть… але не буду розповідати вам про життя всіх істот, яких я створив…

— Можна вас перебити? — спитав я. — Хотілося б знати…

— Hi! He можна! — гаркнув Коркоран. — Нікому не можна! Зараз я говорю! Ви ще нічого не зрозуміли. Ви гадаєте, що там, у тому барабані, зафіксовані найрізноманітніші сигнали, наче на грамофонній платівці, що події складені, як мелодія, з усіма октавами і що вони лише чекають, щоб голка оживила їх, як музику на платівці, що ті скрині відтворюють по черзі акорди запрограмованих наперед переживань. Неправда! Неправда! — пронизливо заволав він, аж у бляшаному склепінні озвалась луна. — Вміст цього барабана є для них тим, чим для вас є світ, у якому ви живете! Адже коли ви їсте, спите, встаєте, подорожуєте, відвідуєте старих психопатів, вам не спадає на думку, — що все це грамофонна платівка, запис якої ви називаєте дійсністю!

— Але… — почав був я.

— Мовчіть! — перебив мене Коркоран. — Не заважайте! Я говорю!

Я подумав, що кожен, хто називає його хамом, має для цього підстави, але змушений був