Читати книгу - "Необхідні речі"

– Туз Меррілл?

Його усмішка зів’яла.

– Не перебивайте мене, Поллі. Ніколи не перебивайте, коли я говорю. Якщо, звісно, не хочете, щоб ваші долоні розбухли, ніби повітряні камери, заповнені отруйним газом.

Вона скулилася від нього, широко розплющивши сонні, розфокусовані очі.

– Я… вибачте мені.

– Добре. Вибачення прийнято… цього разу. А тепер слухайте мене. Дуже уважно слухайте.

9

Френк Джуетт і Брайон Макґінлі, шкільний учитель географії й за сумісництвом тренер із баскетболу, ішли з кабінету № 6 в учительську одразу за Еліс Теннер. Френк либився й розповідав Брайонові жарт, який сьогодні почув від продавця підручників. Про лікаря, який не міг діагностувати хворобу жінки. Він звузив вибір до двох варіантів – СНІД або Альцгеймер, – але конкретніше сказати не міг.

– І от мужик тої баби відводить лікаря вбік… – розповідав Френк, заходячи в учительську.

Еліс нагиналася над столом, гортаючи повідомлення, і Френк стишив голос. Еліс любить придовбатися, коли йдеться про жарти, які бодай трішки непристойні.

– Ну? – Тепер уже настала черга Брайона пошкіритися.

– Так от. Він дуже засмучений. Каже лікареві: «Слухайте, блін, це найкраще, на що ви здатні? Хіба нема якогось варіанта визначити, що ж у неї конкретно?»

Еліс вибрала два рожеві бланки сповіщення й вирушила з ними в кабінет директора. Вона дійшла до одвірка, де й остовпіла, ніби наштовхнулася на невидиму стіну. Жоден з усміхнених білих і середніх років мешканців маленького міста цього не помітив.

– «Звісно, це легко, – каже лікар. – Вивезіть її миль на двадцять п’ять у ліс і там залиште. Якщо знайде дорогу назад, більше її не їбіть».

Брайон Макґінлі отупіло роззявився на боса, а тоді вибухнув щирим іржанням. Директор Джуетт приєднався. Вони реготали так голосно, що обидва не почули, як Еліс уперше покликала Френка. Вдруге з цим проблем не було. Вдруге вона ледь не пропищала його ім’я.

Френк кинувся до неї.

– Еліс? Що…

А тоді він побачив що, і його наповнив жахливий безживний страх. Слова зникли. Він відчув, як на шкірі мошонки повигулькували сироти, яйця ніби намагалися втягнутися назад туди, звідки з’явилися.

Журнали.

Таємні журнали з нижньої шухляди.

Вони були розкидані по всьому кабінеті, ніби кошмарне конфеті: хлопчики в уніформі, хлопчики на сінниках, хлопчики в солом’яних капелюхах, хлопчики на конях-качалках.

– Мати рідна, що це таке?

Голос, хрипкий від жаху й зачудування, пролунав ліворуч від Френка. Він повернув голову в той бік (сухожилля в шиї заскрипіли, ніби іржаві пружини захисних дверей) і побачив, як Брайон Макґінлі витріщається на навіжений розсип журналів. Очі в нього ледь не вивалювалися з орбіт.

«Жарт, – спробував вимовити Френк. – Чийсь дурний жарт, оце й усе, то не мої журнали. Ви подивіться на мене, і зрозумієте, що такі журнали ніяк не… ніяк не можуть зацікавити чоловіка… чоловіка мого… мого…»

Його чого?

Він не знав, та це й не мало жодного значення, бо він втратив здатність говорити. Зовсім утратив.

Троє дорослих стояли в шокованій тиші, наставляючись на кабінет директора школи Френка Джуетта. Журнал, що ризиковано балансував на краю крісла для відвідувачів, залопотів сторінками від вихору теплого повітря, що ввірвався крізь напівпрочинене вікно, і впав на підлогу. Обкладинка обіцяла «грайливих молоденьких хлопчиків».

«Жарт, так, я скажу, що це чийсь жарт, але чи вони мені повірять? А якщо шухляду виламали? Якщо так, вони повірять мені?»

– Місіс Теннер? – запитав дівчачий голос позаду них.

Усі троє – Джуетт, Теннер, Макґінлі – винувато розвернулися. Позаду стояло двоє восьмикласниць у червоно-білих костюмах чирлідерок. Еліс Теннер і Брайон Макґінлі майже одночасно поворухнулися, щоб прикрити вид у кабінет Френка (сам Френк Джуетт наче приріс до підлоги, скам’янів), але зовсім трішки запізнилися. Чирлідерки вибалушили очі. Одна з них – Дарлін Вікері – прикрила долонями свій маленький рожевий ротик і, не вірячи власним очам, перевела погляд на Френка Джуетта.

Френк подумав: «Чудово. Завтра до обіду всі в школі знатимуть. Завтра до вечері знатиме все місто».

– Дівчатка, вийдіть, – наказала місіс Теннер. – Хтось влаштував містерові Джуетту прикру капость – дуже прикру капость, – і я вам забороняю будь-кому про це розповідати. Зрозуміли мене?

– Так, місіс Теннер, – сказала Ерін Макевой.

Через три хвилини вона розповідатиме своїй найкращій подрузі Донні Бойло, що кабінет містера Джуетта оздобили фотографіями хлопчиків з масивними металевими наручниками і це єдиний їхній елемент одягу.

– Так, місіс Теннер, – сказала Дарлін Вікері.

Через п’ять хвилин вона розповідатиме своїй найкращій подрузі Наталі Пріст.

– Пішли, – промовив Брайон Макґінлі. Він намагався зробити голос жвавим, але той усе одно був густо просочений шоком. – Пішли-пішли.

Дівчата чкурнули геть, майнувши спідничками над міцними колінами.

Брайон повільно повернувся до Френка.

– Думаю… – почав він, але Френк не звернув уваги.

Він повільно, ніби вві сні, увійшов у свій кабінет. Зачинив двері з табличкою «ДИРЕКТОР» акуратними чорними літерами й почав повільно підбирати журнали.

«Може, просто даси їм письмове пояснення?» – кричала одна частина розуму.

Він проігнорував цей голос. Глибша частина, примітивний голос виживання, також говорила – що зараз він найвразливіший. Якщо поговорить з Еліс чи Брайоном зараз, якщо спробує пояснити, то його повісять, як Амана[128].

Еліс постукала в двері. Френк проігнорував її та продовжив свій сомнамбулічний обхід кабінету, піднімаючи журнали, які назбирав протягом останніх дев’яти років, через листи домовляючись про купівлю й забираючи їх у відділенні пошти в Ґейтз-Фоллз, кожного разу впевнений, що поліція штату або поштові інспектори обваляться на нього, як тюк цегли. Але такого ніколи не траплялося. А тепер… оце.

«Вони не повірять, що це належить тобі, – підказав примітивний голос. – Вони не дозволять собі в це повірити – якщо вони так вчинять, це поставить під загрозу цілу купу їхніх зручних містечкових уявлень про життя. Як тільки візьмеш себе в руки, маєш донести це до них. Але… хто б таке вчинив? Хто б міг вчинити щось подібне?» (Френкові навіть на думку не спадало запитати себе, який шалений потяг змусив його взагалі принести журнали сюди – сюди, серед усіх можливих місць вибрати це.)

Лиш одна людина спала на думку Френкові Джуетту – єдина людина в Року, що знала про його таємне життя. Джордж Т. Нельсон, учитель трудового навчання у вищій школі. Джордж Т. Нельсон, у якого за грубуватим мачистським екстер’єром ховається такий же ґей, як і Елтон Джон. Джордж Т. Нельсон, з яким Френк Джуетт якось