Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..

Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося мені те страшилище.

Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою. І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп’ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили, і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався, і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, і я побачив, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі спопеліли у вогненній печі.

Оце про чорне, що хотів я написати в цьому короткому заключному розділі.

На Славковий похорон зібралося несподівано багато людей. Прийшли всі сусіди, багато студентів, а виглядав Славко у труні зовсім так, як привидівся мені в ту майже безсонну ніч. Славкова мати була в чорній одежі, тиха й непомітна, як і за життя сина, очі її переповнені жахом, і з них весь час котилися сльози. Але вона не ридала й не голосила. З’явився і Славковий батько, і я тут уперше його побачив, бо він свою родину давно покинув і мав нову: це був мордатий стандартний чоловік з блідо-синіми холодними очима. На тризні він глушив горілку, мов воду, й лишався цілком байдужий до того, що сталося, інколи навіть скалив зуби. Люда була заклопотана організацією похорон — усе впало на її плечі; я, як міг, їй допомагав: ходив щось купувати, роздавав присутнім хусточки і таке інше — їжу до тризни готували сусідки. Прийшла й Лариса і теж щось нам допомагала. Єдине, що оповіла мені Люда, що Славко після тієї статті у газеті так і не зміг отямитися; здається, саме та стаття його й добила, сказала Люда, хоч як вона не намагалася переконати його, що все те без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.

— Чи ти знав про це? — спитала вона.

— Знав,— тихо відповів я.

— Бач, тобі сказав, а мені ні.

— Тобі теж сказав.

— Коли це він сказав! — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.

Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.

— Кошмар! — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?

— Чому так подумала?

— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— Я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.

— А Люда?

— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.

Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів усе: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.

— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.

— Заважає,— сказала вона.— І багато що...

— Не розумію тебе.

— Ну що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.

Я зупинився вражений.

— Та ти що? За отого білявого?

Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.

— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.

— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.

— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв’язані клятвою: і я б хотіла, щоб ти сказав своє слово.

— Наша