Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

вас того дня не було?» — «А, бо то була субота, а в суботу ми не виходимо, бо…» Аби ж то знаття, що похмурої суботи нема чого казитися, що можна переміряти пляж у всіх напрямках, посидіти біля вікна в цукерні, вдаючи, ніби їси еклер, заскочити до продавця всіляких диковин, дочекатися години купелі, концерту, морського припливу, заходу сонця, ночі і так і не побачити пожаданої зграйки! Але фатальні дні траплялися на тиждень не раз. І випадав такий день не конче на суботу. Може, тут впливали атмосферні умови, а може, вони були ні до чого. Скільки треба ретельних, але нерегулярних обсервацій незнаних цих світів, поки людина зуміє впевнитися, що це не простий збіг, що її припущення слушні, поки ми з'ясуємо певні правила цієї астрономії любощів, вивірені на гіркому досвіді! Згадавши, що я не бачив їх такого-то дня на тому тижні, я казав собі, що нині вони не прийдуть, що даремно стовбичити на пляжі. Аж гульк — вони вже тут. Натомість того дня, як я вів підрахунки, покладаючись на механіку, яка регулювала поворот певних сузір'їв, дня сприятливого, вони не з'являлися. І до первісної цієї непевносте, побачу я їх сьогодні чи ні, ліпилася ще болісніша: звідки мені знати, ану ж вони візьмуть та й поїдуть до Америки чи повернуться до Парижа? Цього вистачало, щоб я починав їх кохати. Можна обожнювати якусь жінку. Але щоб попустити цей смуток, це відчуття чогось непоправного, цей щем, який звістує кохання, — і, може, саме це, більше, ніж жінка, є метою, до якої поривається наша жага, — нам потрібна небезпека незбутносте. Так дають про себе знати сили, які діють незмінно протягом чергового любовного палу (але все-таки частіше у великих містах, де невідомий вільний день гризетки, де ми лякаємося, не дочекавшись її біля дверей майстерні) і які принаймні на мене впливали з кожною новою пристрастю. Можливо, вони невіддільні від кохання, можливо, все, що було особливістю першого молодого чуття, супроводжує нові любовні пориви завдяки пам'яті, сугестії, звичці і, проходячи через усе наше життя, підводить під спільний дах його різні вияви.

Сподіваючись спіткати їх, я при першій-ліпшій нагоді рвався на пляж. Угледівши їх якось під час сніданку, я потім уже приходив на снідання пізно, бо без кінця чекав їх на узмор'ї; той короткий час, поки я сидів у їдальні, я втуплювався очима у блакить шибок; я вставав задовго перед десертом, щоб не проочити їх, як вони вийдуть на прогулянку в іншу пору, і лютився на бабусю за те, що вона, допускаючись незумисної жорстокости, затримувала мене довше за ту годину, яка здавалася мені найсприятливішою. Щоб розширити огляд, я ставив стільця обік столу; як я помічав нараз одну з них, то, оскільки всі вони були однієї, особливої породи, переді мною ніби мріла в хисткій диявольській галюцинації частина якогось ворожого мені, а все ж пожаданого марева, якого ще хвильку тому не було, але яке постійно і нерушно гніздилося в моєму мозкові.

Я однаково кохав усіх дівчат заразом, не кохаючи жодної з них зокрема, а проте можливість зустрічі з ними була єдиною радістю мого життя, вона зроджувала в мені такі тверді надії, що я не боявся ніяких перепон, але надії, які часто змінювалися люттю, коли мені так і не щастило побачити дівчат. У такі хвилини вони заслоняли для мене бабусю; мандрівка мені одразу б запахла, якби ця мандрівка була в той край, де були вони. До них і тільки до них палко рвалася моя думка, коли мені здавалося, ніби я думаю про щось інше або взагалі ні про що не думаю. А коли, сам про те не знаючи, я думав про них, вони перекидалися для мене, уже зовсім безглуздо, пагористим, блакитним хвилюванням моря, у профіль парадування над морем. Я сподівався віднайти саме море, гадаючи, що мені, може, доведеться поїхати до міста, де житимуть вони. Найдивовижніше кохання до жінки — це завжди кохання до чогось іншого.

Бабуся ставилася до мене нині — через те, що я захоплювався гольфом і тенісом і марнував нагоду подивитися, як працює, і послухати, що говорить один з найславетніших, як вона чула, малярів, — з погордою, яку я пояснював собі її недоумом. Я ще раніше, на Єлисейських Полях, почав здогадуватися, але цілком усвідомив лише згодом, що, кохаючи жінку, ми лише проектуємо на неї наш душевний стан; що, отже, важливі не високі прикмети жінки, а глиб цього стану, і що переживання, які у нас викликає пересічна дівчина, можуть підняти до нашої свідомости потаємніші, самобутніші, одлегліші, важливіші частки нашого «я», ніж ті, на які впливає втіха розмовляти з людиною незвичайною або навіть радість милуватися на її творіння.

Зрештою я скорився бабусі, і це було тим прикріше, що Ельстір мешкав далеко від узмор'я, на одному з найновіших бальбецьких бульварів. Через спеку я мусив сісти у трамвай, який проїжджав Пляжною вулицею, і я почав фантазувати, ніби я в давньому царстві кіммерійців, а то й на батьківщині короля Марка або там, де був колись ліс Броселіанд, щоб не дивитися на дешеву розкіш навколишніх кам'яниць, між якими вілла Ельстіра була, мабуть, найбридкіша у своїй пишноті, але він усе-таки винаймав її, бо в усьому Бальбеку тільки на цій віллі давалося облаштувати велику робітню.

Не роззираючись, я йшов через сад, де був газон менших розмірів, ніж у мешканців паризького передмістя, а на ньому статуетка закоханого садівника, скляні кулі, в яких можна було побачити себе, шпалери з бегоній та альтанка, де стояли крісла-гойдалки круг залізного столу. Але після всіх цих вражень, насичених міською бридотою, мене вже не обходила шоколадна карбівка на лиштві в ательє; я радів з усієї душі, бо відчував, що можу в оточенні цих етюдів у кімнаті піднестися до п'янкого відчуття краси розмаїтих форм, яких я допосі не виокремлював із загальної картини життя. І майстерня Ельстіра постала переді мною буцімто лабораторією якоїсь нової світобудови, де художник видобув з хаосу, яким є все те, що ми бачимо, і на простокутніх полотнах, розтиканих де попадя, увічнив морську хвилю, що люто шваркає об пісок своєю бузковою піною, або молодика в білій фланелевій парі, спертого на облавок судна. Куртка молодика і пінява хвиля набули нових прикмет, вони існували далі, але позбулися того, що було їхньою сутністю, — хвиля не могла вже нікого скупати,