Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

356
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 132 133 134 ... 182
Перейти на сторінку:
милувався на щось гарне самотою або ж як увесь поринав у споглядання і мовчав. Та оскільки їй здавалося, ніби вона сприймає штуку завдяки мені, хоча це було неможливе, то я волів за краще розпрощатися і сказати, що я заїду по неї надвечір, а поки що махну до пані Вердюрен чи до Камб-ремерів чи навіть до Бальбека провести годинку з мамою, але не далі. Принаймні так я чинив попервах. Одного разу Альбертина, набурмосившись, кинула: «От гадство, і треба ж природі отак влаштувати: Йоан Хреститель-на-Езі — по один бік, Ла-Рас-пельєр — по другий: сиди цілісінький день як прив’язана або там, або тут», і тоді я, потому як мені принесено точок і шарф, замовив, собі на безголов’я, авто в Сен-Фаржо (у панотчиковій книзі наводиться інша назва: Sanctus Ferreolus). Альбертина нічого не знала; зайшовши по мене, вона спершу здивувалася, почувши, як перед готелем гуде мотор, а потім, довідавшись, що авто жде нас, зраділа великою радістю. Я попросив її на хвильку зайти до мого номера. Вона стрибала від захвату. «Ми поїдемо до Вердюренів!» — «Так, але скоро ви поїдете автом, то добре б вам причепуритися. Подивіться, ось оце вам буде до лиця!» І я витягнув зі сховку точок і шарф. «Це мені? Ох, який ви милий!» — гукнула вона, кидаючись мені на шию. Єме, спіткавши нас на сходах, пишаючись Альбертининою гожістю і нашим способом пересуватися (бо авта в Бальбеку були ще рідкістю), з видимою втіхою провів нас до порогу. Альбертині хотілося показатися в новому наряді, і вона попросила мене опустити буду, а потім знову підняти, щоб вільніше почуватись удвох. «Ну? — сказав Еме механікові, якого він зрештою не знав і який не ворухнувся. — Ти що, не чуєш, що тобі наказано спустити буду?» Бо Еме, битий жак у готельному сервісі, де він доскочив доброго становища, не губився, як машталір, в очах якого Франсуаза була «дамою»; навіть не бувши знайомий з кимось із низоти і зроду його досі не зустрічавши, він, одначе, йому «тикав», причому було невтямки, чи це з його боку хамне паношення чи свійське панібратство. «Я не вільний, — відповів водій, який не знав мене. — Мене найнято для панночки Сімоне. Цього пана я не повезу». Еме зареготав. «Ех! Слухай, ти, тумане! — згукнув Еме, і механік одразу йому повірив. — Це ж і є панночка Сімоне, а пан, який каже тобі спустити буду, — твій замовник!» Еме не дуже симпатизував Альбертині, і нарядом її пишався тільки тому, що його замовляв я, а проте він шепнув шоферові: «Либонь, був би рад щодня возити таких принцес, ге?» Сьогодні ми вперше поїхали автом, і я вже не міг податися до Ла-Распельєр сам, як їздив туди раніше, поки Альбертина малярувала; вона зголосилася їхати туди зі мною. Хоча вона й гадала, що можна буде затримуватися тут і там дорогою, їй не спало, що ми могли б поїхати спершу до Йоана Хрес-тителя-на-Езі — в супротивний бік, цебто відбути прогулянку, для якої відводився наступний день. Та ось вона дізналася від механіка, що можна залюбки махнути до Йоана Хрестителя, що він доправить нас туди за двадцять хвилин і що ми можемо там пробути, як забажаємо, кілька годин чи проїхати ще далі, бо шлях із Кетгольма до Ла-Распельєр забере в нього не більше як тридцять п’ять хвилин. Ми в цьому переконалися, коли машина, зірвавшися з місця, одним плигом подолала відстань у двадцять кроків доброго коня-бігуна. Відстані — це лише відношення простору до часу, і змінюються вони разом із цим останнім. Ми передаємо труднощі пересування в милях, у кілометрах, але ця система мір підводить, як тільки труднощі меншають. Малярство змінюється з тієї самої причини, оскільки село, розташоване нібито не в тім світі, де стоїть інше, стає сусіднім із ним, коли змінять масштаби краєвиду. В кожному разі звістка, що існує такий Усесвіт, де два на два п’ять, а пряма не є найкоротшою відстанню між двома точками, не так би вразила Альбертину, як слова механіка, що можна собі любісінько в пообіддя махнути до Йоана Хрестителя і до Ла-Распельєр, до Дувіля і до Кетгольма, до Сен-Мар-ле-В’є і до Сен-Мар-ле-Ветю, до Ґурвіля і до Бальбека-ле-В’є, до Турвіля і до Фетерна, бо ж досі то були бранці, наглухо затокарені в комор-ках окремих днів, як раніше Мезегліз і Ґермант; бранці, яких одні й ті самі очі не могли побачити в одне й те саме пообіддя, але які були визволені велетнем у семимильних чоботях і які оточували нас у полудень усіма цими дзвіницями, вежами, старими садами, що їх поквапливо відслонював поблизький лісок.

Вибравшись на корніський шлях, авто з протяглим скреготом, ніби гострили ножаку, помчало на гору, і під нами дедалі розпросторювалося, провалюючись униз, море. Старовинні сільські хати Монсюрвана надбігали, тулячи до себе виноградники чи розарій; лараспельєрські ялини, розколисані дужче, як од вечірнього вітру, шугали від нас навсебіч, нарешті новий служник, якого я ще ніколи не бачив, відчинив нам парадні двері, а садівників син, зраджуючи свої передчасні уподобання, тим часом прикипів очима до авта. Оскільки сьогодні був не понеділок, ми не знали, чи застанемо пані Вердюрен удома, бо, поминаючи цей приймальний день, заявлятися до неї сюрпризом було необачно. Безперечно, вона іноді сиділа вдома, сиділа «у принципі», але цей вираз (уживаний пані Сванн за тих часів, коли вона теж намагалася збити свій клан-чик і залучити гостей, не сходячи з місця, хоч їй це часто могло б і не окупатися, але вживаний у перекрученому вигляді як «із принципу») означав лише «як правило», себто — з численними винятками. Адже пані Вердюрен не тільки любила виїжджати — в її уяві обов’язки господині дому були дуже широкі: коли в неї снідали, після кави, лікерів та сигарет (попри момент легкого одурма-нення від спеки і травлення, коли втішніше було б дивитися крізь листя трельяжу на джерсійський пакебот, що суне по морській емалі) у програмі передбачалося кілька прогулянок, і гостей, силоміць посаджених до екіпажів, возили проти їхньої волі від красот до красот — Дувіль славився своєю мальовничістю. Зрештою ця друга частина бесіди (найважче було встати з-за столу й сісти до коляс) теж давала втіху гостям, яких після смаковитих потрав, тонких вин та кудрявого сидру одразу п’янили свіжість морського вітру й пишнота навколишньої природи. Пані Вердюрен обвозила прибульців по всіх цікавих місцинах, ніби по куточках (поблизьких

1 ... 132 133 134 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"