Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

і далеких) власної посілости, буцімто їх годі було не оглянути, снідаючи в неї, і, навпаки, буцімто вони були недоступні для огляду, якщо ви не гостили у Принципалки. Подібні намагання загарбати собі виняткове право на ці прогулянки, так само як на Морелеву гру, а ще раніше — Дешамброву, зробити ландшафти частиною свого кланчика, не були такою химерою, як здавалося на перший погляд. Пані Вердюрен шкилювала з Камбремерів за несмак, який вони показали в умеблюванні Ла-Распельєр та переплануванні саду, але ще в’їдливіше — за їхню безініціативність на тих прогулянках, які вони робили самі або на які тягли за собою інших. Пані Вердюрен вважала насамперед, що Ла-Распельєр стала тим, чим вона мала бути, лише потому, як зробилася притулком для кланчика, а також твердила, що Камбремери колують на своєму ландо завжди однією дорогою — попід залізницею, по узмор’ю, по найдикіших нетрях і' що, хоч вони й живуть у цьому краю з давніх-давен, але його зовсім не знають. Якесь зерно у цьому твердженні було. Через рутину, через брак уяви та цікавости до місцевини, яка видається банальною, бо вона осьдечки, вся на видноті, Камбремери рушали з дому й вертали назад одним і тим самим маршрутом. Звичайно, вони сміялися з прагнення Вердю-ренів ознайомити їх із рідною стороною. Але якби приперти їх до муру, то виявилося б, що вони і навіть їхній візник не змогли б завезти нас у ті чудові застуми, в які нас вів пан Вердюрен, то перелазячи через тин якогось занедбаного обійстя, куди інші не насміли б забратися, то виходячи з коляси, аби пройти манівцями, щоразу сповнений віри, що його клопоти віддячаться якимсь чудовим урочищем. Зрештою і распельєрський сад був квінтесенцією, щириною всього, що можна було побачити під час далеких прогулянок. Передусім тому, бо був розташований на височині й виходив одною стороною на долину, а другою — на море; а ще — навіть на тій самій стороні, скажімо, на морській, між дерев було зроблено прочистки — так, щоб звідси було видно те, а звідти — те. Біля кожної оглядової прозурки стояла лавка; сидячи почережно на кожній з них, ви могли бачити і Бапьбек, і Парвіль, і Дувіль. Іноді там, звідки було видно щось одне, стояло навіть кілька лавок — ближче до урвища й далі від нього. З відлегліших лавок на першому плані ви бачили рясне зело, далі відкривався овид, — він і звідси здавався широким — далі нікуди, але коли ви переходили стежкою до іншої лавки, звідти погляд охоплював весь морський виднокруг, ставав і справді неозорим. Там лунало виразне шемрання хвиль, а в далекі куточки саду воно вже не доходило, звідти прибій було ще видно, але його не було вже чутно. Ці місця відпочинку господарі Ла-Распельєр називали «виглядами». І справді, вони зібрали круг замку найрозкішніші «вигляди» сусідніх околиць, пляжних чи лісових, але дуже зменшених відстанню — так Адріан позбирав у своїй віллі мініатюрні копії найславетніших споруд різних країн. Назви «виглядам» давалося не конче за назвою місцевости на цьому узбережжі затоки; часто вони діставали їх за назвою місцевости, що виразно мріла на тому боці, наче заведена в рямця, попри шир панорами. Іноді хтось брав у Вердюреновій книгозбірні книжку і йшов почитати годинку до «Бальбецького вигляду»; погідної днини всі йшли пити лікер до «вигляду Рівбельського», але тільки за помірного вітру, бо там, хоч і за стінами дерев, завжди було свіжо. Та вернімося до прогулянок, які пані Вердюрен влаштовувала в пообіддя. Якщо після повернення Принципалка знаходила в себе візитівку когось зі світських людей, «залітного гостя», то вдавала, ніби вона захоплена, а насправді побивалася, що гість її не застав (дарма що приїздили переважно на те, щоб оглянути «дім» і нав’язати стосунки на один день із жінкою, чий паризький салон, хоч і тішився славою, але мало кого надив) і зараз же посилала пана Вердюрена запросити візитера обідати наступної середи. Але зчаста турист мусив від’їжджати раніше чи боявся вертатися пізньою добою, тож пані Вердюрен натякала, що в разі чого гість може приїхати і в понеділок — на підвечірок. Ці підвечірки були не надто людні; у Парижі мені доводилося бувати на пишніших збіговиськах у принцеси Ґермантської, у пані де Галіфе чи у віконтеси д’Арпа-жон. Але тут був, властиво, не Париж, і краса довкілля підносила в моїх очах не тільки самі збіговиська, а й їхніх учасників. Зустріч зі світовцем, нічим не цікава для мене в Парижі, у Ла-Распельєр, куди він прибував здалеку, через Фетерн або через Сорочий Брід, набувала іншого характеру й ваги, ставала радісною подією. Іноді то був хтось, кого я добре знав, але ради кого нізащо б не пішов до Сваннів. Але його ім’я зовсім інакше лунало тут, на цих морських кручах, як ім’я актора, добре знаного нам по грі в театрі, інакше звучить, вирізнене особливим кольором на друкованій афіші гапа-вистави, де слава його множиться в несподіваному контексті. На селі церемонії відпадають, тож багато хто зі світовців наважувався привезти з собою друзів, у яких зупинився, а тоді шептав пані Вердюрен вибачення: мовляв, я в них живу і не міг їх покинути; тимчасом як, навпаки, він немовби дарував своїм господарям, знудженим одностайністю пляжного життя, цю забаву, прилучаючи їх до культурного товариства, даючи нагоду одвідати пишну резиденцію і спожити добрий підвечірок. Негайно утворювалося збіговисько людей другого гатунку; але ж річ звісна: кілька дерев на клаптику землі видаються мізерними в селі, а на авеню

Ґабріеля чи на вулиці Монсо це вже пишний сад, розкіш, дозволенна хіба для мультимільйонерів, — так само й малопомітні ху-допахолки, що, навпаки, тирлувалися на паризьких раутах, ставали повновартісними в понеділок пополудні у Ла-Распельєр. Ледве вони вмощувалися довкола столу, застеленого обрусом із червоним узором і поставленого під різьбленими трюмо, їм подавали галети, нормандські соложеники, торти у кшталті човна з вишнями, схожими на корали, а також інші, звані «дипломатами», і негайно ж ці гості, опинившись поблизу великої лазурової чаші, на яку виходили вікна і якої не можна було не бачити рівночасно з ними, зазнавали незвичайної метаморфози, незвичайної переміни, що перетворювало їх у щось коштовне. Ба більше, ще перед зустріччю з новими візитерами, коли в понеділок у пані Вердюрен збиралися гості, людям, чиї очі в Парижі звично перебігали по елегантних запрягах на стоянці біля пишних палаців, тьохкало серце, коли вони бачили, як під великими лараспельєрськими ялинами зупиняються два чи