Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

панування у мулея Гаміда, що був над усіх маврів у світі жорстокий та хоробрий. Султан вельми жалкував за сією втратою і, бувши хитрим та підступним, як і всі володарі його династії, замирився з венеціанцями, які прагнули покою більше, мабуть, ніж він сам, а наступного, сімдесят четвертого, року напав на Голету і на фортецю, що Дон Хуан почав був ставити під Тунісом, та так і не встиг довершити. Поки те все діялось, я сидів прикутий до весла і жодної вже не мав надії на рятунок; щоб визоволитись за викуп, я про те й не думав, бо вирішив не подавати звістки панотцеві про свою недолю. Врешті вороги здобули Голету, здобули й фортецю, бо таки вельми потугами їх були обложили — самого регулярного війська турецького прийшло туди сімдесят і п'ять тисяч, та ще затяжців мавританських і арабських з усієї Африки понад чотириста тисяч, а за тією хмарою люду — обоз незліченний з припасом і арматою; самого грабарства стільки було, що якби кожен по жмені землі кинув, засипали б заіграш-ки і Голету й фортецю. Першою впала Голета, хоть її доти за неприступну вважали, і оборонці в її упадку не винні — вони чесно виконували свій обов'язок: боролись до останньої снаги. Річ у тім, що в тих пустельних пісках, як виявилось, дуже легко вали насипати: в інших [253] місцях копнеш, було, на дві долоні вглиб, дивись — уже й вода, а там турки й на два локті заглиблялись, та й сухо, і поуз наші рови такі височенні окопища вигнали, чувалів із піском понаскладавши, що піднялися понад мури фортечні — годі ж було нашим обложенцям що вдіяти, коли на них ізгори стріляли.

Багато хто гадає, що не треба було нашим у Голеті замикатись — краще було, мовляв, у чистому полі висадку ворожу зустрінути. Та то тільки збоку так здається людям, котрі тих речей несвідомі. Адже в Голеті і в тій недокінченій фортеці війська було заледве сім тисяч; хоч би які вони були завзяті, чи могла б та жменька устояти в полі проти незліченної потуги ворожої? Та чи можна було й твердиню оборонити, коли нема нізвідки підмоги, а лютий ворог хмарою кругом обліг, на своїй таки землі воюючи? Але чимало людей (і я в тім числі) інакшу думку держать: велика то була милість і ласка Божа для Гишпанії, що згладилася з лиця землі та кузня й комора всякого лиха, та губка несита, та шашіль жеруща, та міль ненатла, що поглинала без пуття величезні гроші — і для чого ж? Аби тільки згадку зберегти, що то, мовляв, завоював колись святої пам'яті непереможний Карло V,— нібито для його нерушимо-вікопомної слави треба ще аж тієї купи каміння!

Упала ж і нова фортеця, та мусили її турки п'ядь за п'яддю добувати, бо оборонці бились так хоробро й завзято, що за двадцять і два приступи, які на них обрушились, більше, мабуть, ніж двадцять п'ять тисяч невірних трупом уклали. З трьохсот вояків, що ворог живими взяв, жодного не було цілого й здорового — з того вже ясно знати, як мужньо й одважно вони боролись, як цупко боронились, як самовіддано до останньої змоги стояли. Здалась і ще одна маленька фортеційка чи, власне, вежа на Циновому острові, яку тримав дон Хуан Саногера, валенсійський шляхтич і знакомитий войовник. Дон Педро Пуертокарреро, комендант Голети, зробив усе, що міг, для оборони фортеці, але теж попав у полон; з того великого горя й помер по дорозі до Стамбула, куди його разом з іншім ясиром везено. Зайнято в неволю й того, хто в новій фортеці старшував: був то міланський шляхтич Габріеле Червеллоне, великий мистець у будуванні і войовник незгірший. Багато ще видатних людей у тих фортецях загинуло, як-от Пагано Дорія, рицар ордену Йоаннітів, благородної душі людина, що виявилось хоч би у його ставленні до брата, славнозвісного Джаннан-дреа Дорія. Смерть його була тим жальніша, що прийняв він її з рук арабів, яким був довірився, побачивши, що фортецю годі втримати. Вони вбрали його в мавританську одіж і взялись допровадити до Табарки, невеличкої пристані чи, вірніше, факторії, куди генуяни їздять на коралові лови, а потім відрубали йому голову й понесли до турецького капудан-баші. Тільки ж турок учинив з тими арабами по нашій кастільській приказці, що, каже, "із зради скористай, а зрадника скарай": велів він їх за той гостинець повісити, бо не привели йому того рицаря живого.

Серед тих християн, що зайнято їх у полон при облозі фортеці, був такий собі дон Педро де Агілар, родом десь із Андалузії; у війську він був хорунжим, і всі мали його за хороброго й розумного вояка, щсж до [254] того і на віршування був мастак неабиякий. Я тому про нього згадав, що припав він з примхи долі в ясир до мого хазяїна, на ту галеру, де й я був, на одній лавці з ним сиділи. Перш ніж ми з тої пристані в море виплили, склав він дві такі епітафії в формі сонета, одну про Голету, а другу про нову фортецю. Я вам зараз розкажу їх, коли хочете, бо знаю напам'ять: гадаю, що матимете з віршів більше втіхи, аніж зануди. Коли невольник назвав імення дона Педро де Агілара, дон Фернандо переглянувся з своїми супровідниками і всі троє посміхнулись. Оповідач хотів уже читати сонета, коли один із них сказав:

— Стривайте хвилиночку з віршами і скажіть мені з ласки вашої, що сталося з тим доном Педром де Агіларом, котрого ви оце згадали?

— Про те мені небагато відомо,— сказав невольник.— Знаю тільки, що пробув він у Стамбулі два роки, а потім перебрався за арнаута і втік із якимось грецьким шпигом. Чи він добувся на волю, чи ні, напевне не знаю, але мабуть-таки що добувся. Грека того я через рік ізнов у Стамбулі побачив, тільки не вдалось розпитати, як їм тоді вті-калось.

— На волю він таки вийшов,— сказав тоді той, що питав.— Сей дон Педро — мій рідний брат, він живий-здоровий і гараздує собі в наших краях із жінкою своєю та дітьми, вже трьох має.