Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! — вигукнув невольник.— Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю.

— Між іншим,— сказав ізнов той шляхтич,— я теж знаю братові сонети.

— То нехай же вашець їх і продекламує,— запропонував невольник,— певне, воно краще вийде, ніж у мене.

— А чом же й ні,— погодився шляхтич.— Слухайте ж той, що про Голету:

РОЗДІЛ XL,

де продовжується невольникова історія

СОНЕТ

Блаженні душі, ви, що тіло тлінне

Лишили ради праведного діла

І з долу вознеслися просвітліло

В високе небо, чисте і промінне;

Ви, що являли мужній дух незмінно

І яросно змагались міццю тіла,

Аж ваша кров і вража кров збагрила

Піщані береги і море пінне;

Не дух, а подих перше зрадив вас,

Бійців, що навісний ворожий сказ,

Вмираючи, перемагали, вперті,

Та вас підніс дочасний ваш загин

До осяйних, немеркнучих вершин

Земної слави й вічного безсмертя [255]

— Вірно, це і є той самий сонет,— сказав невольник. і

— А про фортецю,— вів далі шляхтич,— ось як було написано, коли не зраджує мене пам'ять:

СОНЕТ

Від пустирів сплюндрованого краю,

Від веж кріпких, поглинутих вогнем,

Три тисячі одважних душ живцем

Піднеслися в ясну обитель раю.

В нерівній прі не знаючи відчаю,

Був кожен з них нескореним бійцем,

З останніх сил орудував мечем,

Щоб подолати зловорожу зграю.

Зазнала на віку земля стара

Багато лиха всякого й добра —

У неї згадок незчисленна сила;

Та ще ніколи з падолів своїх

Не слала в небо душ таких святих

І тіл таких незламних не носила.

Сонети припали слухачам до смаку; невольник же, врадуваний добрими вістями про свого товариша, розповідав свою історію далі.

...Отож як упала Голета й нова фортеця з нею, турки вирішили розруйнувати Голету дощенту (бо в новій фортеці не було вже, власне, чого зносити) і, щоб усе те швидше й легше спроворити, підвели з трьох сторін підкопи, але так і не змогли висадити в повітря старої мурівлі, що здавалась найменш міцною; зате нові укріплення, збудовані "ченчиком", вірніше, те, що від них залишилось після облоги, гряхнуло додолу заіграшки. Переможний турецький флот з тріумфом повернувся до Стамбула, а кілька місяців по тому помер хазяїн мій Улудж-Алі, якого прозивали Улудж-Алі Фарташ, що по-турецьки означає "Шолудивий потурнак", бо такий він і був насправді: у турків, бачите, дають людям прізвище за гандж який-небудь або. навпаки, за хороші якості, бо в них є тільки чотири родові ймення для тих, хто походить із оттоманської династії, а решта, як я вже сказав, прозивається чи то за вадою якоюсь тілесною, чи за душевними достой-ностями. Отой самий Шолудивий чотирнадцять років був весляром-невольником на султанській галері; вже як минуло йому тридцять чотири, якийсь турок дав йому ляпаса, і з тої досади та з жадоби помсти він поламав свою віру й побусурманився. Був такий хоробрий і завзятий, що не потребував навіть звичних хитрощів та підлих інтриг, аби доскочити султанської ласки, і високо пішов — став алжірським деєм, а згодом капудан-башею, себто третім найвищим достойником у царстві. Родом був калабрієць, мав добре серце і до невольників своїх по-людськи ставився, а їх у нього було аж три тисячі. По його смерті тих невольників розділено, як він у тестаменті списав: частина припала султанові (бо він у них є спадкоємцем по вмерлому підданцю [256] нарівні з його синами), а решта його рукодайним слугам, що теж були з християнських недовірків.

Я припав венецькому потурнакові, якого Улудж-Алі захопив у полон, як він іще матрощуком на кораблі плавав, і дуже його влюбив, найдужче з-поміж усіх молодиків. Але то вже був перекинчик лютий та жорстокий, другого такого чи ще де й знайдеш. Звався Гассан-Ага, доскочив уже незліченного скарбу і став нарешті алжірським деєм. 3>ним же то я й поїхав із Стамбула, радіючи, що все-таки ближче буду до Гишпанії; хоть і не думав я нікому писати про свою лиху годину, та сподівався, що в Алжірі мені краще фортуна послужить, аніж у Стамбулі, де я на тисячу способів брався, як би втекти, та все пусто-дурно. Тут же я думав добрати іншого якогось способу і доп'ясти таки свого, бо ніколи не покидала мене надія на волю. Задумаю, було, щось одно, лаштуюся, стараюся, аж гульк — усе зірветься, та я не знижаюсь духом, ізнов щось мудрую, ізнов якусь надію в серці голублю — хоч яка вона хирна й марна, а не дасть чоловікові вмерти.

Такою от надією і жив я в своїй хурдизі, що турки