Читати книгу - "Король стрільців"

Вуса, наприклад, безумовно такі самі, підстрижені й закручені «по-австріяцьки», так само голова ззаду «підтесана» на ту саму манеру, як підстригався пан майстер, хоч, звичайно, в пана майстра світилася на тімені більша лисина. Що ж до самої, як казали у Львові, фаціяти, то помічалась деяка різниця в носі, в роті і в широких, наче в бульдога, щелепах. Очі в пана Матуляка ніби заплили топленим маслом або смальцем і блискали час від часу злими вогниками, зокрема тоді, коли зустрічались з поглядом пана Макса…

Тут прошибла мою голову несподівана гадка: а може, той Матуляк — це замаскований, захований під хвартух шинкаря злочинець, душогуб, що вдень торгує пивом, а по ночах душить людей?.. І вже моя уява стала гарячково шукати подібности пана Матуляка до котрогось з ґалерії славних убивців Конана Дойля, та в тій хвилині пан Макс штурхнув мене ліктем і шепнув:

— Не витріщайся так на нього, чуєш?!

Саме тоді наблизився до нашого столика пан Матуляк і, змахнувши з нього хвартухом череду мух, з лоскотом поставив вухату гальбу пива панові Максові, а мені — червону лімоняду з фірми «Здоровля». При тому так якось страшно глипнув на мене своїми масляними очима, аж мене зморозило!

— Двадцять грошів каса! — пробубонів і наставив руку, як лопату.

Пан Макс розплатився і ввічливо, занадто ввічливо посміхаючись, попросив ще в нього сірничка, але Матуляк пустив коло вуха цю ґречну просьбу і, тріснувши дверима, вийшов з ресторану.

— Докторе Ватсоне, — сказав тоді пан Макс, потягнувши смачно лик пива, — дозвольте, що я виставлю ще на одну пробу ваш блискучий змисл обсервації: чи ви, може, запримітили щось особливе в тому менті, як той черевань виходив?

— Ні, дорогий Голмсе. Здається, нічого надзвичайного не трапилось?

— Гм, нічого, кажете… А як було з руками пана Матуляка? Де він тримав руки, не пригадуєте?

— Руки?.. Одну руку поклав отак, на клямку, а другу…

— Ага! А другу?

— Другу тримав чомусь під хвартухом.

— Знаменито! — похвалив мене мій повелитель. — А тепер поміркуйте лише, докторе, чому пан Матуляк так соромливо ховав руку під тою, хіба найбруднішою у Львові, запаскою? Може, тримав у тій руці щось таке, що хотів скрити перед нашими очима?

— Наприклад — що таке?

— Наприклад, плящину «бунґу» — чистого спирту в стандартній чвертковій бутилці Польського Горівчаного Монополю? Ви, мабуть, не завважили, як він спритно потягнув її з полиці і всунув під хвартух?

— Ні, справді… Але ж кому він поніс її до пивниці?

— Тссс! Ша! — шепнув пан Макс із надзвичайно секретною міною. — Слухай же тепер, народній приятелю: скінчилася забава в Шерлока Голмса і доктора Ватсона. Досить літературних діялогів — приступаємо до акції! Може, через годину, якщо нам Бог поможе, а Коґут не перешкодить, таємниця зникнення пана майстра буде розв’язана, а наші імена перейдуть до історії криміналістики всіх часів. Успіх того підприємства великою мірою залежатиме від тебе — від твого сприту, притомности і витривалости, що так скажу, нервів. Дуже важливе в нашій операції, щоб ти за всяку ціну зберіг суху білизну, бо інакше все провалиться!

Я мусів приобіцяти панові Максові, що не зроблю йому (ні собі) жадної такої прикрої несподіванки, хоч і не міг второпати, в чому діло, який зв’язок має витривалість моїх «нервів» з таємницею зникнення пана майстра?

— Слухай же далі, народній приятелю, — продовжував пан Макс, — закарбуй собі в мозківниці кожнісіньке моє слово. В моменті, коли я тебе торкну отак ногою (тут пан Макс торкнув мене боляче в кістку), ти встанеш з цього крісла і скажеш голосно: «Перепрашаю вас, пане інструкторе, алея мушу йти додому, бо пані господиня будуть на мене сварити». Повтори, що маєш сказати.

Я повторив, що мав сказати, і при тому задемонстрував, як вставатиму з крісла.

— Добре! — похвалив мене мій неоцінений пан інструктор. — Вставши і сказавши мені і панові Матулякові «До побачення», ти вийдеш, примкнеш за собою двері і здорово тріснеш тими другими дверми, від сіней, але сам не виходь надвір, чуєш? Зараз у сінях борзенько скрути на сходи, що ведуть вділ!

— До пивниці?..

— Еге. Тихесенько, навшпиньках, щоб сходи не скрипіли, спустишся до пивниці. Там представляється ситуація приблизно так: під суфітом горить жарівка, яка досить мізерно освітлює підземелля. Але то нічого, чого не добачиш, те намацаєш. Ліворуч, брате Соловію, побачиш рядом, мов канони, бочівки з пивом, але хай це тебе не інтересує, ти зверни свою увагу в правий бік. Там будуть три комірчини, одна коло одної: в першій від вулиці стоїть бочка з кислими огірками, в другій є бараболі, третя, зараз біля входу, це комірчина на дрова і вугілля. Увесь ситуаційний плян змалював мені докладно наш коханий Адасько, що знає кожний стрих і кожну пивницю на Богданівці. Але він мені не підходить до тієї важливої місії, яку я хочу тобі повірити.

— Дякую за довір’я і за лімонядку.

— Видихай здоров. Отже, ти опинився в пивниці. Зараз коло першої комірки, що з дровами, стоїть порожня бочівчина, якраз на твій ріст. Скачи, голубе, в цю бочівку, накрийся віком і сиди тихо, як миша під мітлою. Жди!

— А на кого?

— На пана Матуляка. Він напевно скотиться до пивниці, як не за годину, то за пів, але прийти мусить. На твою долю, народній приятелю, лишається одне: сидіти тихо і чекати, коли він з’явиться. Як почуєш, що ця гора смальцю вже чалапає