Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Раджа кусав собі губи. Коли ж, нарешті, раджина перестане втручатися в його справи? І як вона сміє лаяти його в присутності іноземця, та ще по-французьки — мовою, зрозумілою європейському гостю?

— Не втручайся не в своє діло! — вигукнув раджа і в шаленстві кинув спис у напрямку автомобіля. Спис з дзвоном пробив переднє скло, осипавши осколками шофера, що ледве встиг відхилитися.

Вельможний гість витирав спітніле обличчя надушеною хусточкою, приховуючи посмішку: йому пощастило спостерігати цікаву картину екзотичних звичаїв!

Мохіта за спиною раджі потирав руки. Перша сварка раджі з Аріелем! І не остання — з раджиною. Хто знає? Може, справа обернеться й так, що це буде їх остання сварка. Мохіта й раніше обережно вливав отруту ненависті до раджини, натякаючи на те, що вона командує владикою, що владика під черевиком у дружини, що з нього вже сміються і що раджа дуже добре зробить, коли якнайшвидше поверне собі свободу і зробить раджиною п’ятнадцятилітню дочку сусіднього раджі, гарну, як повний місяць, і лагідну, як голубка…

Але й після цього Мохіта ще не відкрив своїх карт, чекаючи нової провини Аріеля.

І дочекався…

З першого ж дня, як поселився у раджі, Аріель не переставав сумувати за Шарадом, Лолітою, Нізматом.

Навіть радощі польоту не втішали його. Ночами, коли раджа спав, Аріель підходив до вікна. Облиті місячним сяйвом, дрімали парки. Непорушне листя пальм, квіти лілій і лотосів біля ставу. Аромати паморочили голову. Може, і Лоліта в цей час мріє про нього при місяці, і їх погляди сходяться в синьому небі на сріблястому диску. Аріель легко, неначе пушинка від тихого подуву, підіймався над підлогою, вилітав у вікно. Невимовна радість польоту сповнювала його. Він піднімався вздовж стіни палацу спочатку тихо, потім дедалі швидше. Ось і дах… Промайнули знайомі гніздечка ластівок… Вище й вище!.. І перед ним унизу відкривалися далі країни, чудесної, як сновидіння. Він простягав руки то до місяця, то до синіх просторів неба, всіяних зорями, то до квітучої землі… Внизу біліла стіна навколо володінь раджі. Палаци згори втрачали свою велич і здавалися нагромадженням химерних плодів-дахів різноманітної форми. Далі тяглися ліси, серед них виднілась дорога. Десь у цих лісах стоїть бідна хатина Лоліти. Якщо піднятися ще вище, можна побачити й став, його відокремлює од хатини невелике поле.

— Лоліта! — вигукнув одного разу Аріель на весь голос. Він був так високо, що внизу його не могли почути.

І раптом, забувши про все — і про свою обіцянку раджі, і про те, що за ним можуть стежити, — Аріель кинувся вниз, до лісу, туди, де він залишив своє серце.

Йому легко вдалося знайти хатину. Вона була темна. Лоліта й Нізмат спали в кімнаті, Шарад — на веранді. Кинутися б до врятованого хлопчика, розбудити… Зараз ще не час… Зчиниться переполох у палаці раджі… І знову його почне переслідувати Пірс. Аріель глибоко зітхнув, ніжно поцілував голову сонного Шарада… Озирнувся. Підлетів до мангового дерева, зірвав кілька плодів і поклав їх біля Шарада.

Потім, у думці попрощавшись з близькими, він рушив назад.

«Повернувся! Шкода… — пробурмотів Мохіта, що сидів на плоскому даху малого палацу, де він жив зі своєю родиною. — Але як би там не було, Аріель порушує дане слово і кудись літає ночами. Ну, тепер нібито досить!»

Вибравши момент, коли Аріель гостював у Шьями, а раджа був особливо роздратований чимось, Мохіта з усілякими кривляннями, лицемірними зітханнями і недомовками приступив до справи.

Він нікого не звинувачує, нічого не доводить. Але обов’язок вірного раба змушує його розкрити очі своєму владиці на речі, які йому, Мохіті, не подобаються. Звичайно, в усьому цьому немає нічого поганого, але й не можна пройти повз такі факти.

Мохіта з тими ж самими застереженнями почав перераховувати факти.

Спочатку він розповів про Аріеля, — про його подарунки слугам, підозрілі бесіди з ними, про нічні польоти. Потім обережно почав говорити і про поведінку раджини.

Побачивши Аріеля вперше, Шьяма визнала його дуже красивим. Хіба вона не сказала цього? І тоді ж — яка дбайливість! — спитала, чи не голодний він. Коли Аріель літав у палаці і кидав згори квіти, кращі троянди падали на коліна Шьями. Знак пошани з боку Аріеля? Чи тільки пошани? З яким почуттям раджина підхоплювала ці троянди і підносила їх до обличчя — не до уст хіба? Щоб поцілувати їх? З яким захопленням, з яким виразом очей дивилася вона на літаючого юнака! Раджа не бачив усього цього тому, що був засліплений Аріелем. Та очі Мохіти все бачать… А хіба вона сама не подавала Аріелю квітку тоді, коли він, цей юний красень, злетів на купол палацу? І Аріель зберіг квітку раджини.

Аріель занадто часто буває серед слуг; може, готує змову, а раджина сприяє йому, і — хто знає? — чи не бере вона сама участі в цій змові, яка, можливо, загрожує життю владики?

Останнім часом раджина й Аріель влаштовують побачення, та ще й відкрито, ніби для того, щоб усі бачили, як мало вона дбає про свою честь і про добре ім’я свого поважного чоловіка. Аріель літає в зенан, недоступний, за законом, для будь-кого стороннього.

Кров ударила в голову раджі, його темне обличчя набуло лілового відтінку.

— Це брехня! — прохрипів він. — Ти граєш своєю головою, Мохіта!

Мохіта впав ниць і вигукнув:

— За честь володаря душі моєї я не пошкодую власної голови. Іди до раджини і переконайся сам. Полюбуйся, як вони воркують, немов закохані голуб’ята, або готують чорну змову проти тебе!

Раджа підвівся, хитаючись від