Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 132 133 134 ... 194
Перейти на сторінку:
батько, світи йому Боже, пояснював, що не раз людина луснула б, якби не вилаялась.

Фока розсміявся:

— Що? Пан коваль лаявся? Але ж цього ніхто не чув. Жартуєш?

— А так, — весело поспішив відповісти Савіцький, — коли йому було особливо важко, лаявся так: «ясний гвинт!».

Декотрі засміялися, промінь веселості пролетів по колибі, а Савіцький закінчував:

— А я, малий шпанюк наслідував, сподобалося мені: «ясний гвинт!». А батько сварив: «нехай тебе Бог боронить, синочку! Коли з тобою трапиться те саме, що зі мною, то можеш лаятись — «ясний гвинт», і не інакше, а зараз — вара!».

— А ким був батько? — запитав Ґонсецький.

— Не знаєш? Головний коваль з Ясенова. Славна людина, — пояснив поспішно з докором хтось із жаб’ївців.

— Що мені там якийсь коваль.

Матарга громив з правого кута:.

— Всі гори, старші і молодші пам’ятають і поважають пана коваля. Тільки жаб’ївські фраєри чхати хотіли.

— Звідки ж їм про це знати, вони тільки — про горілку, про молодиць, про цицьки, — сказав Мандат.

— Але ж Танасій не такими гвинтами нас прикручував, — все повертав на своє Томашевський. — Фока нас посилає, а його захищає.

Савіцький мирив:

— Тож і Танасій з серця висипав жаль, недолю, як каже Панцьо.

Андрійко виправдовував буркочучи:

— Старому в’яне світ, то ж він гарячково рятує, що може. Старість…

— Так, так, це видно, — погодився Кузімбір, — бідний старий від самого запаху бутину вже стає на диби, як кінь від духу ведмежої шкіри.

Пояснення, замість потішати, провокували:

— Коневі не дивно. А цьому бутини чим заважають? — нарікав обережно Ґуцинюк.

— Може вже пошкодили? — прошепотів Савіцький.

— Нещасна сирота по італійському внучкові, — буркнув Томашевський.

Розсипалося хихотіння, а з кута вибухнув неприязний, хамський рик сміху.

Фока підвів голову. Сміх різко обірвався. З правого кута Бомба намагався промимрити щось на захист Танасія:

— Не треба так, це ґазда, ґазда від худоби.

— Ой, від худоби і ви теж, ви по-волячому, а він бугай, — відрізав образливо Ґонсецький.

— Що тут скажеш, справжній ведмідь цей старий, але старий, — здався Ґуцинюк.

— Справжній ведмідь, справжній бугай, справжній чорт, — кричав Кімейчук.

— Спорохнявіла башта душить молодий ліс, — говорили інші, — зрубати, викорчувати.

— Працьовитих людей кляне, а цигана паршивого з вулиці усиновив.

— Якого цигана? — перебив Фока.

— Того музиканта з горбом, цяцькається з ним: «синку, синку».

Савіцький у пориві пояснював:

— Подумайте, люди! він сам, як палець, йому потрібен хтось для співчуття, як дитина для грудей.

— Живих окропом поливає, а пустого здохляка — до цицьки, — сказав Ґонсецький.

— А по святах ви проголошували, що Танасій наймудріший на все Жаб’є, — нагадав Ґєлета.

— Та який він жаб’ївець?! — зневажливо сказав Томашевський. — То не наш, це з попів, з мазурів, тобто — поляк. І такого ще Фока захищає, — Томашевський з розгону нахилив голову до Фоки, як цап, наважився.

— Фоко, ви занадто політикуєте, вдаєте з себе пана, а це дарма, бо з мужика пана не буде.

— Знайшовся заволока — панич жаб’ївський, — прохрипів обурений Матарга.

— Це той перший на все Жаб’є, бо такий гад, — показав Ґєлета пальцем на Томашевського. Знищуючи того поглядом, підняв кулак.

— Нахрін нам і Фоці потрібне твоє панство підпанківське, — кричав Мандат.

Томашевський і до нього зухвало похилив голову по-цап’ячому, а Мандат одним ривком скочив йому до горла, Ґєлета відразу за ним. Рубачі вставали. Томашевський злякався, відскочив у кут, його приятелі поспішно хапали сокири. Фока з усієї сили відштовхнув Мандата, а Андрійко Плитка, Савіцький і старий Скулюк стали як перегородка посеред колиби, щоб не підпустити пересварених одних до інших. Старий Кочерган підводився повільно, поруч з ним обидва брати, а також Фиркалюк і Цвилинюк. Фока кричав:

— Киньте негайно сокири, бо прожену вас до всіх чортів.

Томашевський охолов:

— Тепер, коли вже роботу зроблено…

— Є реваш! Не смійте так говорити! Я вам ніколи слова поганого не сказав, — кричав Фока.

— Але ж, Ясю, Ясю, — волав Савіцький із лагідним докором — я вас не впізнаю. А якщо ви поляк…

— Ви ще мене пізнаєте, — твердо перервав Томашевський, — хто ж каже, що я поляк? Це ви сам поляк і панич…

Бомба розпачливо пробулькотів:

— Господи! Господи! Бутин ламається.

Чвари висіли над колибою, як над в’язнями у тісній камері, коли поб’ються, а за стінами і поза чварами не видно світу.

Панцьо зажурився, жалібно опустив губу, застив, уважно дивився на Фоку, а потім підійшов і голосно продзявкав:

— Не гнівайтеся, ґаздо, я суцільна рана, рана дурна і сліпа, де не торкнешся, то відразу болить і скавулить. А ви, люди, — голосно викрикнув Панцьо, — не шалійте! Тепер бачите, що таке багатство, що таке бутин? Щойно запахло грішми, відразу війна.

Панцьо вийшов переможцем з поля бою, всі замовкали, помалу всідалися, але потрохи проявлялися збуджені сумніви.

— А знаєте, — відізвався Кузімбір, — Максим з-під Явора вже давно казав, що від бутину можуть прийти сварки, а потім неволя.

— Ой, казав, — підтвердив Бомба.

— Та ж і Танасій про це давно кричить, — сказав Ґуцинюк.

— Волієте земельні векселі? — гримнув Фока.

— Неволя не неволя, — роздумував уголос Ґєлета, видобуваючи з голови якусь стару мудрість, — але раніше був ліс і кінь, ліс захищав, кінь вів, а наш ватажко Довбуш пильнував. Ціле лісове королівство…

— Для чого нам ватажки? — мимрив Бомба.

Андрійко Плитка шепотів дуже виразно, наче звертався до сумління кожного:

— І задля чого це все?

Панцьо задумався, закашляв і у його бік звернулися всі погляди.

— Лісного королівства — захотілося. Колись може було, а може й ні, але не зараз. Розповідав мені дизертир-москаль, який був з дуже далека. З такого міста, з такої губернії, що гарно називається: Архангельськ. А там ліси без кінця, бутинів немає, навіть не снилися, а такі архангели і такі королівства, що торгують людьми, як баранами, та що я кажу — як заячими шкірками. І той бідак — з того архангельства — втік до лісу. І що ж? Голод його вигнав назад і зима також, а на плечах йому викарбували палицями все лісове королівство. Однаково, що з бутином, що без бутину.

Савіцький обрушився:

— Панцьо, ви чесний, але у вас весь час похорон і якесь чорне бачення.

— І без бутину, і з бутином, — впирався Панцьо, — а бачення таке, яке вже є! Знизу до гори! мужик рубає ліс, а його за це затинають і рубають. Так і має бути!

— А хто ж захистить? — пробурмотів Бомба.

— Могила! А священики потішають, що навіть могила не захищає, — відповів Панцьо, не затинаючись.

Кєрманич Ґуцинюк з Жабйого слухав уважно, запитав понуро:

— То по-вашому Танасій слушно проклинає бутин?

1 ... 132 133 134 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"