Читати книгу - "Гра престолів"

— Знову на корабель? — позеленів сер Родрик, але стримався — не здригнувся.— Як скажете, міледі.

Старий лицар чекав за дверима, а Кетлін покликала служниць, яких приставила до неї Лайса. Якщо вдасться поговорити з сестрою до поєдинку, можливо, вона змінить думку, думала Кетлін, поки її вдягали. Лайсині рішення мінялися разом з настроєм, а настрій у неї стрибав щогодини. Скромна дівчина, яку Кетлін пам’ятала з Річкорину, перетворилася на жінку, що була то гордовита, то боязка, то жорстока, то замріяна, то безрозсудна, то полохлива, то вперта, то марнославна, та понад усе — непостійна.

Коли до них приповз отой злий тюремник — повідомити, що Тиріон Ланістер хоче в чомусь зізнатися, Кетлін просила Лайсу вислухати карлика приватно, але ж ні: сестрі обов’язково слід було влаштувати цілу виставу перед половиною Видолу. А тепер...

— Ланістер — мій бранець,— мовила Кетлін до сера Родрика, поки вони спускалися з вежі й перетинали холодні білі коридори Гнізда. Вона була вбрана в просту сіру вовняну сукню, підперезану посрібленим паском.— Слід нагадати про це сестрі.

У дверях до покоїв Лайси вони наштовхнулися на дядька, який вилетів з кімнати.

— Збираєтеся долучитися до свята дурнів? — гавкнув сер Бринден.— Якби це допомогло, я б тобі порадив дати сестрі добрячого ляпаса, аби привести до тями, але ти хіба що руку заб’єш.

— Прилетів птах із Річкорину,— почала Кетлін,— з листом від Едмура...

— Знаю, дитино,— озвався Бринден. Чорна риба, на яку застібався плащ, була єдиною його прикрасою.— Дізнався все від мейстра Колмона. Попросив твою сестру відпустити мене, щоб зібрати тисячу загартованих вояків і притьмом вирушати в Річкорин. «Видол не може обійтися без тисячі мечів, дядьку, навіть без одного не може,— сказала вона.— Ви лицар Кривавої брами. Ваше місце тут».

З відчинених дверей позаду нього долинув дитячий сміх, і дядько похмуро озирнувся через плече.

— То я сказав їй, що вона може пошукати собі нового лицаря Кривавої брами. Хай моя риба й чорна, але я й досі Таллі. Я виїду в Річкорин ще до вечора.

Кетлін не вдавала подиву.

— Сам? Ти знаєш незгірше за мене, що пропадеш на високому гостинцю. Ми з сером Родриком повертаємось у Вічнозим. Їдьмо з нами, дядечку. І я дам тобі тисячу вояків. Річкорин не лишиться без допомоги.

Якусь мить Бринден міркував, а тоді коротко кивнув на згоду.

— Як скажеш. Дорога додому довга, але я волію все-таки туди дістатися. Я почекаю вас унизу.

І він швидко пішов геть, а за спиною в нього надимався плащ.

Обмінявшись поглядами з сером Родриком, Кетлін увійшла в кімнату, з якої лунало нервове й тонке дитяче гигикання.

Лайсині покої виходили на невеличкий моріжок, засіяний травою і блакитними квітами й зусібіч оточений високими білими вежами. Будівничі хотіли закласти тут богопраліс, але Соколине Гніздо стояло на твердому камені, і хай скільки ґрунту підняли сюди з Видолу, дерева не хотіли тут укорінюватися. Тому лорди Соколиного Гнізда засіяли все травою, а поміж низеньких квітучих кущів поставили де-не-де бовванів. Саме тут мали стати віч-на-віч два заступники, віддаючи і свої життя, і життя Тиріона Ланістера в руки богів.

Лайса, щойно скупана, була вбрана в кремову оксамитову сукню, а на молочно-білій шиї мала намисто з сапфірів і місячного каменю; на терасі, яка нависала над полем поєдинку, вона тримала суд в оточенні лицарів, підданих і лордів — великоможних і не дуже. Більшість із них досі сподівалися отримати її руку й розділити з нею не тільки постіль, а й владу у Видолі. Але наскільки бачила Кетлін зі свого перебування в Гнізді, їхні надії були марні.

Щоб піднести вище Робертове крісло, збудували дерев’яний поміст, і лорд Соколиного Гнізда сидів там, гигикаючи і плескаючи в долоні, а перед ним горбатий ляльковик у біло-блакитному блазенському вбранні смикав за ниточки двох дерев’яних лицарів, змушуючи рубатися. Винесли глечики з густими вершками й кошики з ожиною, а гості з різьблених срібних келихів пили солодке вино з апельсиновим присмаком. «Свято дурнів» — ось як назвав це Бринден, і нічого дивного.

А на терасі Лайса весело розсміялася на якийсь жарт лорда Гантера, а тоді губами зняла ягоду ожини з кінчика кинджала сера Ліна Корбрея. Цих двох залицяльників Лайса ставила вище за інших... принаймні сьогодні. Кетлін не могла навіть з упевненістю сказати, хто з цих двох гірше пасує Лайсі. Старшого навіть за Джона Арина й скаліченого подагрою Іона Гантера боги прокляли трьома синами, які повсякчас сварилися й були один захланніший за іншого. У сера Ліна приключилася інша біда: спадкоємець старовинного, хай і збіднілого роду був стрункий і вродливий, однак марнославний, безрозсудний, нестриманий... а ще, переказували пошепки, геть не цікавився жіночими принадами.

Щойно Лайса запримітила Кетлін, то привітала сестринськими обіймами й вологим поцілунком у щоку.

— Чарівний ранок, правда ж? Боги всміхаються нам. Скуштуй вина, люба сестро. Це лорд Гантер люб’язно прислав нам зі своїх підвалів.

— Дякую, не хочу. Лайсо, нам слід поговорити.

— Опісля,— пообіцяла сестра, відвертаючись.

— Зараз,— голосніше, ніж хотіла, заперечила Кетлін. Чоловіки почали озиратися на неї.— Лайсо, не вірю, що ти всерйоз збираєшся влаштувати цей балаган. Куць має для нас цінність, поки живий. З мертвого з нього тільки й користі буде, що пожива для ворон. А якщо переможе його заступник...

— Оце навряд чи, міледі,— запевнив її лорд Гантер, поплескавши її по плечу долонею в старечих плямах.— Сер Вардис — відважний боєць. Він миттю впорається з перекупним мечем.

— Ви впевнені, мілорде? — прохолодно зронила Кетлін.— А я ні.

На королівському гостинці вона мала нагоду побачити, як б’ється Брон: не було нічого дивного в тому, що він не загинув у подорожі, яка забрала стільки життів. Рухався він як пантера, а його страшний меч мов приріс до руки.

Навколо почали збиратися Лайсині залицяльники, як бджоли кругом квітки.

— Жінки на цьому не розуміються,— сказав сер Мортон Вейнвуд.— Сер Вардис — лицар, люба леді. А отой другий... е-е-е... всі вони в душі боягузи. На війні, пліч-о-пліч з тисячами таких самих вояків, вони здатні себе показати, а от вистав такого сам-на-сам з лицарем — і куди тільки й дівається його мужність.

— Ну гаразд, нехай ваша правда,— увічливо, аж губи заболіли, мовила Кетлін.—