Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

та за м’ясо терлася об Шейтана. Проте Ма не відчувала докорів сумління. Вона

подобалася Сфені, як молодий учитель приваблює юну ученицю або ж як

м’ясоїдна квітка вабить нерозумну комаху. Вона мусила цим скористатися для

того, щоб вижити. Зрештою, усі її спогади про те, як вижити за всяку ціну та й

Сфена чекає від неї саме цього. Рудокоса вигнулася, відповідаючи на доторк, і

розслабилася. Губи Ма розкрилися. Вона наблизилася, наче хотіла поцілувати

Першу Зіницю в шию, і, перш ніж Сфена зрозуміла, що відбувається, Ма зубами

вчепилася в її вухо.

— Божевільна потвора, — заволала Сфена, намагаючись виборсатися з її

обіймів.

Як і очікувала Ма, Руф підскочила не відразу. Вона хотіла довести Першій

Зіниці, що лікарці з Дешту не варто довіряти. Але голка все ж увійшла в плече

Ма. Сфена звільнилася від обм’яклого тіла й відскочила до стіни. По білій шиї

текла кров. Руф затягнула зап’ястки так, що Ма вже за мить перестала відчувати

руки. — Вона порвала мені вухо! — Очі Сфени скажено крутилися. — Скажи

Ханум: нехай її не розв’язує.

З усіх динаміків оглушливо залунав гімн Двобогу. Станція здригнулася.

Притискаючи руку до вуха, Сфена глянула у вікно, обернулася до Ма й облизала

сухі губи.

— Ми ще не закінчили. Я змушу тебе згадати, ким насправді ти була. І тоді, можливо, подумаю про твою пропозицію. Але вже на своїх умовах, потворо.

Сфена подала знак Руфі, і вони вийшли в коридор.

Кілька митей Ма невідривно дивилася на двері. Після пологів її пам’ять

зазнала руйнівних змін. Усі роки в Дешті вона вірила, що так на неї вплинув суєр.

Але після мемобомби, після днів, проведених на Матері Вітрів, почала

замислюватися, а чи не сама вона стерла свої спогади? Люди часто витісняють зі

свідомості те, що їх травмує. А хто захоче пам’ятати, як призвів до масових

смертей? Може, Сфена має рацію: Ма лише хотіла здаватися жертвою обставин, насправді вона нічим не краща за Старших Братів? І якщо це визнає, прийме себе

такою, якою є, то позбудеться почуття провини й зможе продовжити життя, яке

покинула тринадцять років тому? Життя до Бекира.

Життя до Бекира.

До Бекира.

Без Бекира.

Ма відчула, як підборіддям стікає гаряча цівка крові Сфени. Вона

переможно всміхнулася, ігноруючи незвичний, метушливий шум із коридору.

Колись Ма хотіла бути науковицею, довести всім свою цінність, а потім

життя поставило перед нею вибір, на який вона, майже не роздумуючи, погодилася. Вона обрала стати матір’ю. За роки виховання Бекира Ма забула про

свою першу мету, про життя на Станції Старших Братів. Але мемобомба її

розбудила, і тепер час знову із собою зустрітися. З тою, що була здатна на

підступ та вбивство заради виживання. З єдиною відмінністю: тепер вона

робитиме все, щоб вижив Бекир.

Ма обережно сплюнула собі за комір закривавлений шматочок мочки

Сфени. Перша Зіниця таки не помиляється: Ма — потвора. Роки в Дешті Ма

намагалася це заперечувати, різала нарости на спині, пильно стежила за рівнем

суєру у своєму тілі і, тамуючи затаєне почуття провини, забуваючи про себе, допомагала іншим засоленим. Наче так могла вбезпечитися від того, щоб стати

потворою. Але тепер вона мусила поєднати ці дві частини себе. Хоч як було

боляче. Але цього потребував Бекир. Цього потребувала вона.

Сфена може скільки завгодно намагатися закрити свій розум від бакаси, але вона не розуміє Дешт так, як істинний засолений.

Азіз-баба мав рацію. Треба навчитися жити з тим, чого не можеш змінити.

Ма — потвора. А кожен засолений знає: кров — найцінніший товар у

Дешті, бо вона дає владу.

Бекир. Мукоеде ляїн ер — невразлива зона

Бекир стягнув маску й зістрибнув із тулпара. Шкіра горіла, очі роз’їдало

від піску, а язик хотілося витерти об рукав. До Бекира сміючись підбігла Чорна

Корова й заходилася обтрушувати, а потім простягнула свою воду. Бекир зробив

чотири ковтки, як було прийнято поводитися з дарованою тобі водою в Дешті, і

зусиллям волі змусив себе не допивати одним махом. Свій бурдюк він втратив, утікаючи від бурі.

— Але я знала, що з вами все добре, от просто знала, — радісно сплеснула

в долоні дівчинка.

Бекира заскочив зненацька аж такий запал, немов вони не бачилися

вічність, а не кілька годин, поки тікали від бурі, немов Ніязі повідомив Чорній

Корові щось таке, що підігріло її ставлення до Бекира. Він обережно всміхнувся

дівчинці й покосився на Ніязі. Хлопчик-лисеня ледь помітно похитав головою:

«Ні, я не говорив із Чорною Коровою про твого батька. Так, вона завжди така —

трошки причмелена».

Відтоді, як Чорна Корова згадала, що її батька звали Марко Дорош, Бекир

постійно думав, як їй зізнатися в тому, що в його батька теж було таке ім’я.

Дорогою він навіть вигадав, що ім’я — просто збіг. До Спалахів багато різних

людей називалися однаково. Яка вірогідність, що вони мали одного батька? На

його щастя, акинджиї не залишали їх наодинці. Нормально поговорити не

виходило.

Але не це його турбувало зараз найбільше. Бекир сторожко подивився в

Дешт. Саша Бідний та Талавір досі не показалися.

— Інші нас знайдуть, — сказав Ніязі, показуючи на купу за спиною. — Це

неможливо не помітити.

Здалеку величезна купа брухту нагадувала Кара-Меркит з околиць Ак-Шеїх. Її накидали акинджиї та гуманітарні конвої Старших Братів, які прямували

на Матір Вітрів. Звідси до Станції залишався денний перехід.

— Акинджиї називають її Тотланган демір оба — Залізна купа. Кожен, хто

йде цим шляхом, має вкинути щось залізне від себе. Шейтан каже, що це плата

дорозі за прохід. Вони всі щось дали. Не хочеш кинути? — Ніязі запитально

подивився на