Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Вікторія

Я безсило впала на ліжко, тяжко видихнувши. День видався неймовірно насиченим і виснажливим. Ми прибули до Мілана ще вдосвіта, але тільки зараз я нарешті змогла потрапити до свого номера. Від цієї думки легкість накотила на плечі. Сьогодні було все: шопінг-марафон, організований Луїзою, десятки торгових центрів у пошуках «тієї самої» сукні, зустріч з її знайомими, коротка екскурсія містом і постійна метушня.

Мілан виявився красивим, але аж надто метушливим. Кожен квадратний метр тут був наповнений людьми, що поспішали, сміялись або фотографувались. Для когось це, напевно, виглядає романтично, але я усвідомила, що звикла до спокою містечка, в якому ми з Камілло живемо. Його атмосфера мала унікальний шарм, яким я дорожила більше, ніж думала. Камілло…

Його ім'я, як завжди, викликало дивний сплеск емоцій. Останнім часом я тільки й думаю про нього. Вчора в студії, коли він стояв там, дивлячись на мене з цією змішаною ніжністю і тривогою, я ледве могла зосередитися. Його погляд полонив мене, я не змогла нормально працювати залишок дня. А потім взагалі не змогла заснути й ледве не забула про нічний виліт.. і навіть зараз я не могла відірватися від думок про нього.

Я мала б не так відреагувати на його допомогу.. я повинна була відреагувати не так! Проте… Він згадав про мого колишнього. Ця тема боліла, навіть коли я намагалася переконати себе, що вже давно подолала всі страхи. І страх бути зрадженою чи обдуреною знову і знову повертався до мене. І хоча Камілло вже давним-давно показав себе справжнього, показав якою насправді щирою та надійною людиною він може бути, проте я все ще… все ще боюсь відкритись повністю. Він і близько не стояв поруч з колишнім… Йому довелось би ду-уже низько падати до того рівня. Однак те, що він так просто «вирішив» мою проблему, справді було неочікувано..

Несподівано у двері гучно постукали. Не напористо, скоріше навіть дуже ввічливо, проте голосно. Я ліниво підвелася, помітила годинник на зап'ясті — далеко за північ. Відчуття було змішаним: цікавість і втома боролися одна з одною. Не те щоб я не спішила відчинити двері непроханому гостю, просто мої ноги жахливо гуділи. Я зітхнула, сподіваючись, що завтра цей біль у ногах пройде.

Нарешті я натиснула на ручку, відчиняючи двері, і….

— Доброї ночі, сеньйоро, — промовив Камілло з легкою усмішкою, знімаючи темні окуляри. Його вигляд був впевнений, але також втомленим.. — Можна?

Я мовчки кивнула, відступаючи, щоб дати йому пройти. Кого-кого, проте його я точно не очікувала тут бачити! До того ж за декілька днів у нього був черговий етап його чемпіонату… Як він взагалі тут опинився?

— Як ти… — я похитала головою, зачиняючи двері. Камілло вже давно був у номері, і схоже розглядав його інтер’єр. Запах його парфумів миттєво наповнив кімнату, створюючи атмосферу, яку я не могла описати. Теплу, затишну і… небезпечну для мого серця. — Як ти тут опинився?

— Як й більшість, — спокійно відповів він, знизуючи одним плечем і навіть не дивлячись на мене. — Літаком.

Його простота відповідей змусила мене посміхнутись і одночасно видихнути з полегшенням.

— У тебе чемпіонат за два дні.

— О, ти пам’ятаєш? — його усмішка стала ширшою. Він сів у крісло, кинувши на мене вивчальний погляд. — Я думав, ти вже забула про мене.

Я ледь не відповіла: «Навіть якби хотіла, не змогла б!» Але вчасно стрималась.

— Що ти тут робиш? — знову запитала я, обійнявши себе руками.

— Що й повинен робити, Вікторіє, — Камілло відповів із тією ж незворушною усмішкою, розводячи руки в сторону, немов я запитала щось дійсно дурне. І боже.. як я давно не чула свого ім’я.. від нього. — Прилетів підтримати свою дружину перед її першим показом.

— Звідки ти дізнався?

Хоча дійсно, що я питаю? Він був вчора в нас студії й точно Луїза йому все розповіла! Ще й, здається, про наш готель і мій номер також! Але, маю визнати, мені неабияк подобалось, що він зараз тут..

— Я все й завжди знаю, Вікторіє.

І знову це його «Вікторіє». Я мимоволі заплющила очі на секунду, намагаючись зібратись.

— Ти не рада мене бачити? — його голос звучав трохи іронічно, але погляд, що затримався на мені, був серйозним… І сам він виглядав трішки.. інакшим. — Чи ти очікувала побачити тут того блондина, якому вчора весь день посміхалась?

Я закотила очі, намагаючись приховати посмішку. Авжеж, Камілло, як завжди, все помічає!

— Я вгадав? — продовжив він, усміхнувшись та проводячи своєю долонею по підборіддю, де чітко виднілась щетина. Дивно, я ніколи не помічала її в нього. Він ледь не кожен ранок брився.. І навіть вчора вона не була такою видною.

— Для чого ці питання? — зрештою запитала я, переводячи тему.

— Просто стало цікаво. Мені варто перефарбуватись в жовтий, аби ти нарешті помітила мене? Але я впевнений, що ти все одно дивитимешся тільки на мене.

— Що?

— Нічого, — додав він, підводячись з крісла. — Я все одно доведу, що я найкращий.

Його слова залишили по собі відчуття, якого я не могла пояснити. Можливо, це було те, що я боялась почути, проте одночасно й хотіла.

Камілло зробив кілька кроків у мій бік, і я мимоволі відчула, як моє дихання пришвидшилося. Його постать, його присутність у цьому номері здавались мені нереальними. Здавалось, ніби сам момент завис у часі, і я могла тільки дивитися на нього, боячись сказати чи зробити щось, що порушить цей тендітний баланс.