Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Україна звільнила твій дім і мій… перемогла! – крізь сльози гучно сказав він їй та вичавив гірку посмішку.

Дівчина вдоволено посміхнулася, а Наст, відвернувшись, додав ледь чутно, навіть за умови цієї абсолютної тиші:

– Проте я програв.

***

(2 доби потому)

Ранок почався з болісної процедури прибирання дренажу – тієї самої трубки, що завдавала неабиякого дискомфорту весь цей час після того, як юнак прийшов до тями. Загальний стан хлопця значно покращився – температура спала, а серце більше не пекло та не кололо. Насту було цікаво дізнатися про себе хоча б щось, але страх переборював цікавість – тепер він не хотів помирати. Не хотів дізнатися, що в нього щось не так, що його час може скоро сплинути. Кожного разу, коли лікарі похмуро оглядали його й робили записи з незрозумілими емоціями на обличчі, Яковенку так і кортіло сказати: «Ну що там, пане докторе, скажіть, я житиму?», але слова щоразу застрягали в’язкою грудкою у горлі. Хлопець намагався думати не про себе, а про Ліру. Його дівчину, що тепер стала людиною з інвалідністю. Раніше він вважав, що краще б вмер, ніж мав таку долю, але зараз хотів просто вбити себе колишнього за такі відразні думки. Наст приходив до неї ще тричі і кожного разу бачив те саме: щасливе обличчя дівчини, яка не розуміє тих речей, що трапилися. Не усвідомлює наслідків. Батько Ліри навмисне продовжував призначати наркотичний препарат, бо не знав, як сказати своїй єдиній доньці – неперевершеній красуні, що йому, Мірову Миколі Миколайовичу, рідному батьку, найвпливовішому лікарю регіона, не вдалося її зберегти.

Сьогодні після обіду, Наст вкотре вирішив зайти до Ліри, щоправда вже офіційно, поговорити з її батьком щодо протезування, подальших дій та реабілітації. Хлопець чекав на Саву та Рудого, які повинні були приповзти кожен зі свого відділення на їхнє щоденне спільне чаювання. Яковенко стояв у підвіконня і дивився з шостого поверху на чарівні види того, як весна нарешті перемогла люті морози. Бруньки на деревах розпускалися, фарбуючи в різні кольори сірість цієї місцевості. Птахи перегукувалися на деревах, перелітаючи з гілки на гілку, а нові автомобілі з прапорами України все під’їжджали й під’їжджали до лікарні. Було занадто тихо. Тільки-но війна відійшла на кілька десятків кілометрів від міста, примарне відчуття миру утворилося у голові юнака. Він відчинив вікно і вдихнув запах весни, що швидким струменем увірвався з повітрям у кімнату. «Це він… так пахне перемога», – розтяглася посмішка на Настовому обличчі. Муха на підвіконні лежала на спині і вже не ворушилася. Сп’янившись ціллю, інколи не бачиш перешкод, хоча потрібно лишень почекати. Вона так і не дісталася свободи. Так і не дочекалася відкритого вікна. Яковенко витріщився на її зіщулене висохле тіло і посмішка повільно сповзла з його вуст. Неприємні спогади навідали його розум.

– Насте! Е‑хе, – в кімнату увірвався Сава, важко дихаючи. Куртка вже була на ньому і прямо зараз він натягував поверх капелюха з бинтів свій власний. – Знайшли… е-хе… – не міг ніяк віддихатися друг.

– Кого? – примружився Яковенко, якого вирвали з думок, повернувши знов у якусь панічно-­істеричну реальність.

– ЦВІРК! – Даня Шираєв, вже повністю екіпірований у новий одяг, увірвався до палати просто за Філіпенком. Очі Рудого вперше за весь час були стривожені, він з очікуванням дивився на Наста.

– Знайшли?! Що з ним? Він живий? Де? – почав метушливо перепитувати Наст, як раптом друзі одночасно заволали:

– Хутчіш! – і Яковенко вже заметушився по ділу, швидко накидаючи куртку поверх футболки, в якій перебував у відділенні.

Сині лляні штани, які на нього нацупили санітарки, він не став змінювати на свої – вскочив у чоботи, схопив рюкзака і побіг стрімголов за друзями, рефлекторно притискаючи руку до зранених ребер.

– А пістолет даси мені?! – весело повернувся Сава на ходу.

– Ага, – зупинився на секунду Наст і дістав зброю з рюкзаку.

– Хочу в новій сумці поносити, – показав на собі Сава сіру сумочку-­бананку. – Волонтери подарували, – радісно усміхнувся він.

– ОШАЛІЛИ?! – вернувся з-за повороту Рудий, і хлопці знов зірвались з місця.

Пролетівши неначе вихор повз повної бабусі-­охоронця, яка тільки й встигла що встати зі стільця, коли двері з іншої сторони вже зачинились, а потім, злетівши з шостого поверху на перший, Наст вже і забув, що є пацієнтом в лікарні. Адреналін робив рухи майже безболісними, а вся ця метушня повертала хлопця у нещодавнє минуле – до втеч, переслідувань та пригод. Біля входу в лікарню на хлопців вже чекав чорний міні-бусік мерседес. Високий чоловік стояв біля нього спиною до лікарні і палив цигарку. Він дивився вслід хмаринкам з диму, які підіймались на декілька метрів у небо, розчиняючись на льоту, і про щось думав. Про щось глибоке. Як раптом Рудий, неначе навіжений, підлетів ззаду:

– Пане майоре, поїхали!

Максим Калиниченко розвернувся до хлопців і, побачивши Наста, різко зробив великий крок йому на зустріч. Яковенко трохи навіть злякався, зупинився на місці і став мов укопаний. Але погляд майора не став менш суворим, він зробив ще один крок і вже став впритул до Наста. Не дивлячись на те, що Яковенко був воротарем – високим хлопцем біля 190 см на зріст – він дивився на майора знизу вгору. Калиниченко кілька секунд сканував поглядом Наста, під час яких всі думки пронеслись у хлопця перед очима. «Що зараз буде? Можливо, він вдарить мене? Можливо, я його якось підставив… а я і не пам’ятаю? Можливо, через мене загинув хтось?» – перелякано думав Наст, дивлячись на нього, а той в свою чергу суворо та недовірливо роздивлявся хлопця. Раптово Калиниченко заплющив очі і схопив Наста в обійми. Від несподіванки Яковенко навіть здригнувся, очікуючи чогось, але не цього. Майор не відпускав його – тримав і тримав, лишень через хвилину послабивши хватку. Очі і міміка змінились. Тепер на Наста дивився якщо не батько, то якийсь наближений родич, що дуже турбується за долю рідної людини.