Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

…Тим часом Грива, провівши поглядом стрільця, міцно затис у руці смолоскип і метнувся назад, у погріб. За ним розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди пруть, погналися яничари.

Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев’яних засіках чорнів порох.

Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.

Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сатанинським сміхом, передні зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам’яним склепінням погреба.

— Ха–ха–ха! — страшно реготав Грива. — Ха–ха–ха! — І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.

Дехто кинувся назад. Тікати! Але тікати нікуди: вузький прохід геть забитий натовпом.

— Ха–ха–ха! — ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…

Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум’я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці — і впали всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.

Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола на багато миль…

…Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу стрільця підхопили чиїсь дужі руки, підвели То був Гордон. Поряд з ним стояв Арсен. Роман лежав на землі.

— Рожков! Живий! — вигукнув полковник і радісно і міцно притиснув стрільця до грудей.

— Живий, — тихо сказав Рожков і сумно додав: — А Грива…

Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.

На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушно бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.

Побачивши, як безславно гинуть його воїни, Гордон скочив у воду, закричав:

— Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!

Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.

Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк сердюків загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старшин, які розгубили своїх вояків у страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю — досягти протилежного берега.

Його вразила несподівана думка — невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша — і тому гинуть безславно…

Хто ж винен?

У думці він кляв усе на світі: Ромодановського — за його необдуманий, поспішний наказ, себе — за сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні…

Поблизу розірвалася бомба — сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, він не був поранений.

Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега…

За ними вступив у воду Арсен з Романом.

На березі з’явилися яничарі, їхні різкі, гортанні крики залунали над криваво–темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті, хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.

Підтримуючи Романа, Арсен рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу, і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг, каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою, обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.

Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…

Роман зовсім знесилів. Навіть не міг сам триматися на воді, не те що пливти. Арсен теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни руку — ї вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.

Незважаючи на те, що нічна вода холодила, Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?

Він зціпив зуби і плив по–собачому, люто бовтаючи ногами. Інакше вже не міг. Боявся, що як тільки опустить хоч на мить ноги донизу, то не зможе пливти далі, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.

Берег поволі наближався. До нього — на