Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Реліс насупився. І як можна стати таким пласколицим? Його що, зронили в дитинстві?

— Гадаєш, я зазнав би поразки?

— Аж звісно, що так, — зі смішком відказав Адолін. — Будьмо відверті, Релісе. Ти вже скоро пів року як сидиш на своєму титулі, мов сокирогончак на сіні. І не виграв жодного серйозного поєдинку аж відколи переміг Епінара.

— І це говорить чоловік, який роками відхиляв замало не всі виклики, — втрутилася Мелалі, змірявши Адоліна поглядом. — Дивно, що татко відпустив тебе самого поточити ляси. Йому не страшно, що ти можеш порізатися?

— І я радий тебе бачити, Мелалі, — парирував той. — Як ся має твоя сестра?

— Що далі від тебе, то ліпше.

«А, зрозуміло». Тут він дав маху. Припустився прикрої помилки.

— Релісе, — сказав Адолін, — то ти стверджуєш, що даси відсіч убивці, а сам боїшся поєдинку зі мною?

Той розвів руками, одна з яких тримала мерехтливий кубок із червоним вином.

— Правила є правила, Адоліне! Я прийму твій виклик, щойно за рік-другий ти проб’єшся в лідери чемпіонату. Не можу ж я давати сатисфакцію першому-ліпшому невдасі — а надто коли на кону стоять Сколки!

— Першому-ліпшому невдасі? — перепитав Адолін. — Релісе, та я один із фаворитів.

— Ти? Після цирку з Ераннівом? — заперечив той, усміхаючись.

— Так, Адоліне, — втрутився Еліт, Релісів низькорослий і лисуватий кузен. — Останнім часом ти провів хіба жменьку більш-менш пристойних двобоїв. І то в одному, вважай, змахлював, а в іншому тобі просто поталанило!

Реліс кивнув.

— Якщо я прийму твій виклик в обхід правил, то спущу з ланцюга буряну стіну. Недолугі фехтувальники ходитимуть за мною десятками.

— Ні, не ходитимуть, — парирував Холін. — Адже ти більше не будеш Сколкозбройним. Твій титул відійде мені.

— Ич, які ми самовпевнені, — відказав Реліс зі смішком, обертаючись до Еліта з жінками. — Ви тільки послухайте цього вискочку. То місяцями нехтує рейтингом, а то не має жодного сумніву, що здолає мене.

— Ставлю і Збрую, і Зброю, — запропонував Адолін, — а також братові Збрую та Зброю. А ще трофей, здобутий в Еранніва. П’ять Сколків проти двох твоїх.

Еліт, здригнувшись, обернувся до Реліса. Він мав тільки Збрую, та й та перепала йому від кузена. Його обличчя випромінювало жадібність.

Реліс мовчав. А потім підібгав вуста, ліниво схилив голову набік і глянув Адолінові у вічі.

— Холіне, ти здурів.

— Я роблю цю пропозицію при свідках, — не вгавав той. — Переможеш — і всі Сколки моєї родини твої. Що сильніше? Твій страх чи твоя жадібність?

— Моя гордість, — відказав Реліс. — Двобою не буде.

Адолін скрипнув зубами. Він сподівався, що дуель з Ераннівом спонукає решту недооцінювати його хист і легше погоджуватися на поєдинки. Але обрана тактика не спрацьовувала. Реліс реготнув. Мелалі взяла його під запропоновану руку, і той повів її геть, а решта рушили слідом.

Затримався тільки Еліт.

«Що ж, це ліпше, ніж нічого», — подумав Адолін, на ходу розробляючи план.

— Чого тобі? — спитав він.

Еліт зміряв княжича поглядом. Адолін погано його знав. Подейкували, наче дуелянт із нього посередній, хоча той переважно залишався в тіні кузена.

Але ця пожадливість у нього на лиці! Він так прагнув стати повним Сколкозбройним.

— Еліте? — гукнув Реліс.

— Твоя пропозиція чинна? — спитав коротун, зустрівшись поглядами з Адоліном. — П’ять твоїх проти мого одного?

Яке жахливе парі!

— Чинна, — відказав Адолін.

— Я приймаю її, — промовив Еліт.

Іззаду застогнав Рутарів син. Він схопив кузена за плече й, гарикнувши на нього, відтягнув.

— Ти ж сам сказав мені пробиватися в лідери чемпіонату, — кинув Адолін Релісові. — От я й починаю.

— Не з мого кузена.

— Надто пізно. Ти ж чув, що він сказав. І дами чули. Коли поєдинок, Еліте?

— За сім днів, — відказав той. — У чачел.

Сім днів — довгенько, коли зважити на всі обставини. Він що, хотів мати час потренуватися?

— А як щодо завтра?

Реліс аж визвірився на Холіна — дуже не по-алетійському — й потягнув кузена подалі від нього.

— Не розумію, що за поквап, Адоліне. Хіба ти не маєш подбати про татуся-маразматика? Як це сумно, коли ветеран на старість виживає з розуму! Він іще під себе на людях не ходить?

«Спокійно», — сказав собі Адолін. Реліс намагався спровокувати його: а раптом зопалу Холін образить дією князівського сина? Це дало б змогу апелювати до короля, клопочучись про компенсацію та скасування всіх угод із їхнім Домом — зокрема й домовленості про дуель з Елітом. Але він зайшов надто далеко. Від такої негідної алетійця грубості його супутниці охнули й відсахнулися.

Та Адолін не піддався на цю продиктовану відчаєм провокацію. Княжич отримав, що хотів. Він не знав, як упоратися з убивцею — але тут ішлося про реальний спосіб допомогти. Хай і невисокого польоту мурена, однак Еліт був васалом Рутара, а той дедалі більше робився правою рукою Садеаса. Перемігши його, Адолін іще на крок наблизиться до справжньої мети — поєдинку із самим Садеасом.

Він розвернувся, щоб піти, і застиг, як укопаний. Позаду нього хтось стояв — дебелий чоловік із круглястим обличчям та чорним кучерявим волоссям. Лице червонувате, ніс зовсім червоний, а на щоках помітні жилки капілярів. Плечі солдатські, а вбрання фривольне і, як заздро зауважив Адолін, дуже модне: темні штани, оздоблені зеленим, як ліс, шовком, і короткий відкритий сюртук із цупкою сорочкою до пари. А на шиї пов’язана хустина.

Великий князь Торол Садеас, Сколкозбройний — саме той, про кого думав Адолін і кого він найбільше в світі ненавидів.

— Знову поєдинок, юний Холіне? — спитав Садеас, пригубивши вино. — Ти таки не на жарт зібрався осоромитися на арені. Мені й досі дивно, що твій батько знову дозволив тобі дуелі. А я гадав, наче для нього це питання честі.

Княжич рвонув повз Садеаса, не ризикуючи й словом озватися до цього в’юна в людській подобі, чий вигляд викликав у пам’яті панічний жах, із яким Адолін дивився, як той відступає з поля битви, залишаючи їх із батьком самих і в оточенні.

Того дня загинули Гавар, Перетом, Іламар — справжні солдати та друзі — і ще шість тисяч людей.

Але Садеас схопив його за плече і шепнув:

— Думай, що хочеш, синку, але мій вчинок мав стати таким собі ударом милосердя для мого давнього союзника й твого батька.

— Відпусти. Мене.

— Якщо, старіючи, ти виживатимеш із розуму, моли Всемогутнього, щоб поруч були такі люди, як я, — ладні допомогти тобі вмерти. Ті, кому небайдуже і хто замість насмішок потримає меча, на який ти кинешся.

— Садеасе, коли мої руки доберуться до твоєї горлянки, — прошипів Адолін, — я стискатиму її повільно й поступово. А ще всаджу тобі в живіт кинджал і провертатиму його. Швидкої смерті для такого, як ти, було б мало.

— Тс-с-с, — усміхнувся Садеас. — У цій залі повно людей. А раптом хтось почує, як ти погрожуєш великому князеві?

Як це по-алетійськи. Якщо