Читати книгу - "Тінь гори"

— Я до тебе приїду.

— Коли?

— Коли ти найменше цього чекатимеш,— запевнила вона, розвертаючись до авто.

— А як щодо мадам Жу?

— Ми будемо милосердні,— вигукнула з вікна вона, поки Рендалл від’їжджав,— доки її не знайдемо.

Я спостерігав за автомобілем, поки його було видно, а далі почав прогулянку дамбою. Ранні пішоходи миготіли ліктями та шкарпетками, занадто серйозні, щоб відірвати очі під асфальту.

За будівлями на сході вставав ранок, вуалі тіней повільно підіймалися з їхніх облич. Тут і там гавкали непосидючі собаки. Зграї голубів випробовували свою майстерність, опускаючись на дорогу, мов сукня танцівниці, і знову зникаючи.

А я був самотньою похоронною процесією. Я й досі відчував попіл на своїх пальцях. Невеличкі фрагменти життя Лайзи танцювали на хвилях і вздовж променаду.

Усе залишає свої сліди. Кожен удар відлунюється у внутрішньому лісі. Кожна несправедливість відчахує гілку, а кожна втрата — це повалене дерево. Наша чудова мужність, надія, яка характеризує людську расу,— це те, що ми йдемо далі, хай як життя нас калічить. Ми йдемо. Ми стаємо лицем до моря, і вітру, і солоної правди смерті, і йдемо далі.

І кожен наступний крок, кожен подих, кожне виконане бажання — це обов’язок перед тими життями і коханнями, що більше не удостоєні, як ми, іскрою і ритмом Джерела: душа, яку ми любили, лишається тільки в очах.

Частина VII

Розділ 42

— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання,— мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами.

— Але...

— Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань.

— Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних?

— Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В.

— Відпочинок і Відновлення сил?

— Ні, Відновлення і Виправлення.

— Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою.

— Виправлення,— повторив він.— Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі.

— Я не духовна людина,— заперечив я.

— Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити.

— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.

Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.

То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя.

— Ти шукаєш порятунку в гуморі,— зауважив Ідрис.

— Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку.

— Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся?

Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це.

— Це не те, чого ти боїшся,— мовив він, тицяючи в мене чилумом.— Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався?

— О так. Звісно.

— Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні?

— Що ви кажете?

Він знов умостився, задоволено посміхаючись.

— Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись.

— І це означає?

— Тебе потрібно виправити.

— А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури?

Він зайшовся сміхом.

— Ти можеш мати рацію,— посміхнувся він.— Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню.

— Підкорюся?

— Підкоришся.

— Бачте, Ідрисе, коли мова плутається на території релігії, то невиправлена частина мене звідти зникає.

— Можна пояснити це так,— не вгавав Ідрис, відхиляючись у кріслі.— Уяви, що знаєш когось і знаєш досить непогано, й уяви, що в цій особі є дещо добре, але вона завжди бере і ніколи не віддає. Ти мене розумієш?

— Так.

— Дуже добре. Уяви, що ця особа — безжальна зі своїми близькими і ніколи не вагається виїхати на успіхові, талантові чи грошах інших, але ніколи сама не працює і ніколи нічого не дає навзамін. Ти розумієш?

— Я такого зустрічав,— мовив я, посміхаючись.— Продовжуйте.

— Ну, у такому разі, твоїм обов’язком виправленої особи буде намагання поговорити з ним і спробувати пом’якшити його руйнівну поведінку. Але це може спрацювати лише тоді, коли цей інший підкориться твоїм порадам. Якщо ж він занадто гордий чи занадто невиправний, ти не зможеш виконати свій обов’язок і повинен будеш знайти для цього більш сприйнятливу особу.

— Гаразд. Я розумію, Ідрисе, але я б не називав це підкоренням. Я б назвав це зустріччю на середині шляху.

— І ти не помиляєшся, це визначення підходить. А також це — спільна основа, і згода, і вільний дискурс, але жодна з цих речей неможлива без деякої міри підкорення від усіх учасників. Цивілізація — це підкорення заради доброї справи. Смирення — це двері до підкорення, а підкорення — це двері до виправлення.