Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іншим разом, палко бажаючи послухати Берма у класичній'п'єсі, я спитав у Жільберта, чи немає у неї вже проданої брошури, де Берґотт говорить про Расіна. Жільберта попрохала мене нагадати їй точну назву, і ввечері я послав їй коротеньку телеграму, написавши на конверті ім'я — Жільберта Сванн, яким я змережив усі свої зошити. Назавтра вона принесла мені брошуру, загорнуту, перехрещену ліловою стрічкою і запечатану білим воском. «Це саме те, про що ви мене просили», — сказала вона, дістаючи з муфти мою телеграму. В адресі цього пневматика, який ще вчора був списаним моєю рукою «блакитним аркушиком», але потому як телеграфіст вручив його консьєржеві Жільберта, потому як служник приніс його до її покоїв, перетворився на річ безцінну, а саме на один з «блакитних аркушиків», що їх того дня отримала вона, я на превелику силу розпізнав виведені моїм письмом непотрібні рядки, чужі всім цим поштовим печаткам, олівцевим розчеркам листонош — цим знакам ділової практики, штемпелям великого світу, символічним ліловим кружкам самого життя, які вперше обплітали, підносили, гріли мою мрію.
А ще якось вона сказала мені: «Знаєте, можете називати мене Жільбертою. Принаймні я називатиму вас на ім'я. А то це незручно». А проте вона якийсь час говорила мені «ви», і коли я звернув на це її увагу, вона осміхнулася і, подумавши, збудувала фразу на зразок тих, що у чужомовних граматиках наводяться лише, щоб ми затямили нове слово, завершивши її моїм іменем. І згодом на згадку про те, що я відчув тоді, у мене і виникло яскраве враження, ніби я якусь хвилину був на устах у Жільберта, голий, позбавлений всіх соціальних прикмет, які були в інших її знайомих, а коли вона вимовляла моє прізвище, то і в моїх родичів, з яких її губи, намагаючись виразно вимовляти ті слова, що їй хотілося підкреслити (цим вона трохи скидалася на свого батька), ніби вилущували мене, щоб, облупивши, наче овоч, вигризти лише м'якуш, — не уникнуло моєї уваги й те, що погляд Жільбертин, принатурюючись до нової фамільярности її мови, втупився ще зухваліше і, пронизаний лукавими бісиками, свідомий, світився втіхою і навіть удячністю.
Але в цю мить я не міг цих нових для мене радощів достойно оцінити. Ущедряла ними не та дівчинка, яку я кохав, і не мене, закоханого в неї, а друга, та, з якою я грався, і другого мене, який не мав ні спогаду про істинну Жільберту, ні полоненого серця, бо ж тільки воно і здатне пізнати ціну щастя, лише воно і рвалося до нього. Навіть після повернення додому я не радів цими радощами: примус, який щодня живив у мені надію, що взавтра я порину в щире, спокійне, райське споглядання Жільберта, що вона признається нарешті мені в коханні, пояснивши, чому вона досі таїлася від мене з почуттями, цей примус велів мені зневажати минуле, дивитися тільки вперед і враховувати маленькі ознаки симпатії з боку Жільберта не самі по собі, не як щось самодостатнє, а як нові східці, якими я крок по кроку просуватимусь нагору і врешті досягну щастя, поки ще не доступного мені.
Вряди-годи даючи ці докази приязні до мене, Жільберта завдавала мені і прикрощів, поводячись так, ніби зовсім не рада зустрітися зі мною, і це часто траплялося саме в ті дні, коли мені здавалося цілком законним, що мрії мої немарні. Певний, що Жільберта прийде на Єлисейські Поля, я, надпориваючись, причому цей надпорив здавався мені лише невиразною заповіддю незмірного раювання, вранці йшов до вітальні поцілувати маму, вже одягнуту до виходу, — на голові в неї височіла ціла вежа чорного волосся, а її гарні, білі, пухкенькі рученята ще пахли милом, — і побачивши стовп куру, що самотньо стояв над її роялем, почувши звуки катеринки, яка витинала під вікном «Оглядаєм огляд», переконувався, що нині у зими аж до вечора пробуде несподіваним, ясним гостем весняний день. Коли ми снідали, дама з будинку напроти, розчахнувши вікно, вмить відганяла, — так що він гоном перепурхував через їдальню, — сонячний парус, що дрімав біля мого стільця; одвихнувшись убік, він, утім, зразу ж вертався в свої соньки-дрімки. У колежі о першій годині мене гризла нетерплячка і сушила нудьга, я стежив за тим, як сонце дохлюпує свій золотий потік аж до моєї парти, наче запрошуючи мене на свято, куди я не міг потрапити раніше як о третій годині; о третій по мене заходила Франсуаза, і ми вирушали на Єлисейські Поля по декорованих світлом і загачених юрбою вулицях, обаполи яких балкони, розпечатані сонцем, сповиті серпанком, плавали перед будинками, наче золоті хмари. Гай-гай! На
Єлисейських Полях я часто не заставав Жільберти, вона ще не приходила. Стовбичачи на моріжку, відживлюваному незримим сонцем, що іскрилося то на тій, то на тій зілинці, й усіяному голубами, схожими на античні скульптури, які заступ садівника вигріб на поверхню священної землі, я жадібно втуплювався в обрій, дожидаючи, що ось-ось із-за статуї, яка начебто підносила осяяне своє дитя під благословення сонця, появиться Жільберта у супроводі бонни. Стара читачка «Деба» сиділа на своєму кріселку, на тому ж таки місці; вона привітно махала рукою сторожеві й гукала: «Година яка хороша!» До неї підходила жінка стягти гроші за стільця, дама маніжилася, застромлюючи під рукавичку одержаний за десять сантимів квиток, наче їй піднесли букет квітів і вона, підкреслюючи свою вдячність, шукає для квітів найпочеснішого місця. Застромивши квиток, вона крутила шиєю, чепурила боа й ущедряла хазяйку стільців, показуючи їй краєчок жовтого папірця, що стирчав з розрізу рукавички, тією чарівною усмішкою, з якою жінка, показуючи собі на викот плаття, питає у молодика: «Пізнаєте ваші троянди?»
Я тягнув Франсуазу аж до Тріумфальної арки, але, не спіткавши Жільберти, повертався на моріжок, переконаний, що вона не прийде, аж це, перед каруселями,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону», після закриття браузера.