Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

А в Гаррі рукав пришпилений до плеча.

— Вона мені набридла, і я її відтяв, — відповідає йому Гаррі.

— Сам відтяв, чи хтось допоміг?

— Ми з лікарем удвох її відтяли, — каже Гаррі. Він на той час уже добряче випив, і це давалося взнаки. — Я тримав, а лікар різав. Якби так відтинали руки тим, хто залазить у чужі кишені, ти б давно був і без рук, і без ніг.

— А що ж із нею було, що довелося її відтяти? — питає адвокат.

— Відчепись, — відповідає йому Гаррі.

— А все-таки. Що з нею було, і де саме це сталося?

— Кажуть тобі, відчепися, — відповідає йому Гаррі.— Ти знаєш, де це сталось, і знаєш, що сталося. Заткни пельку й відчепися від мене.

— Я хочу побалакати з тобою, — каже йому адвокат.

— То балакай.

— Ні, не на людях.

— Не хочу я з тобою балакати. Від тебе завжди самі не-приємності. Бо ти зараза.

— Я маю для тебе дещо. Не пожалкуєш.

— Ну, гаразд. Один раз послухаю, — відповідає йомуГаррі.— Про що буде мова? Про Хуана?

— Ні. Не про Хуана.

Вони обійшли стойку, ввійшли до кімнати за баром — тієї, де кабінети, — і довго не верталися. Поки вони були там, прийшла дочка Каланчі-Люсі з отією дівчиною з їхнього дому, що з нею завжди ходить. Вони сіли перед стойкою й замовили кока-колу.

— Подейкують, ніби вийшов закон, що дівчатам не можна гуляти після шостої години і в барах з'являтися теж, — каже Фредді дочці Каланчі-Люсі.

— Та подейкують.

— Скоро в цьому місті життя не буде, — каже Фредді.

— Що не буде, то не буде. Ти виходиш з'їсти бутерброд чи випити кока-коли, а тебе — хап, і плати п'ятнадцять доларів штрафу.

— Тепер вони тільки до таких і присікуються, — каже дочка Каланчі-Люсі.— До тих, хто хоче трохи розважитись. Скоро й сміятися заборонять.

— Якщо воно й далі так буде, то хоч бери та тікай звідси.

Тут саме повернулися Гаррі з адвокатом, й адвокат питає:

— Отже, ти приїдеш?

— А чому б тобі не привести їх сюди?

— Вони сюди не прийдуть. Зустрінемося там.

— Гаразд, — каже Гаррі й підходить до стойки, а адвокат тим часом виходить.

— Що питимеш, Ел? — питає він мене.

— Бакарді.

— Два бакарді, Фредді.— А тоді обертається до мене: — Ти де тепер, Ел?

— На громадських роботах.

— Що робиш?

— Копаю канави. Розбираю стару трамвайну колію.

— І скільки маєш?

— Сім з половиною доларів.

— На тиждень?

— А ти думав?

— За що ж ти тут пиячиш?

— Я не пив, поки ти мені не поставив, — відповів я йому.

А він підсовується ближче до мене й каже:

— Ти пішов би на діло?

— Дивлячись яке.

— То поговоримо?

— Давай.

— Ходімо до моєї машини, — каже він. — Бувай, Фредді.— Ійн трохи ніби захекався, як завжди, коли вип'є. Я пройшов з йгцтм розкопаною вулицею — ми там цілий день видовбували з бруківки рейки — до рогу, де стояла його машина. — Сідай, — Каже він.

— Куди ми їдемо?

— Поки що — куди очі бачать, — відповідає він.

Він мовчки повів машину по Уайтхед-стріт, в кінці вулиці Завернув ліворуч, і ми проїхали всю набережну аж до Уайт-'£Тріт і по ній до пляжу. Весь час Гаррі не озивався. Нарешті ||0. виїхали піщаною дорогою на бульвар, і там, на бульварі, щн загальмував, зупинився коло бровки й каже:

— Якісь іноземці хочуть найняти мій човен на діло.

— Але ж митниця відібрала його в тебе.

— Вони цього не знають.

— А про що йдеться?

— Їм треба переправити людину, що має залагодити на Кубі якусь справу, але не може їхати ні пароплавом, ні літаком. Так мені сказав Губань.

— А таке хіба робиться?

— Авжеж. Після перевороту це — звичайне діло. Хтозна, скільки люду вже переправилося.

— А з човном як?

— Човен доведеться викрасти. Двигуни вони не познімали, тож він на ходу.

— Як ти виведеш його з бази?

— Якось виведу.

— А назад як?

— Це ще доведеться обміркувати. Якщо ти не хочеш їхати, — скажи.

— Чого ж відмовлятися від заробітку.

Послухай, — каже він. — Ти заробляєш сім з половиною Ударів на тиждень. У тебе троє діток, яких нема чим годувати, Жоли вони приходять зі школи. У тебе родина, й у всіх з голоду, Животи пухнуть, а я даю тобі нагоду трохи заробити.

— Ти не сказав, скільки заробити. Задешево ризикувати теж не хочеться.

Тепер скільки не ризикуй, а багато не заробиш, Еле, — каже він. — От візьми хоча б мене. Я возив охочих ловити рибу за сезон заробляв по тридцять п'ять доларів на день. І раптом через якийсь нікчемний вантаж спиртного, що коштує менше, ніж мій човен, мене частують свинцем, і я позбуваюсь і руки, і човна. Але можеш бути певен: мої дітки не ходитимуть голодні, я не копатиму для уряду канав за мідяки, яких не вистачає навіть на хліб. Та й так чи так, копати землю я вже не можу. Я не знаю, хто вигадує закони, але знаю, що немає такого закону, щоб людина голодувала.

— Я страйкував проти такої платні,— кажу я.

— І повернувся до роботи, — каже він. — Вам закидали, що ви, мовляв, страйкуєте проти добродійності. А ти ж усе своє життя працював, правда? І зроду ні в кого подачок не просив.

— Тепер нема роботи, — кажу я. — Ніде тепер нема роботи, з якої можна б прожити.

— А чому?

— Не знаю.

— І я не знаю, — каже він. — Але поки хоч у когось є що їсти, в моєї родини теж буде. Тут діло таке: вони хочуть вас, конків, заморити голодом і вимести звідси, щоб потім спалити ваші халупи, а натомість спорудити готелі й оголосити Кі-Уест курортом. Так я чув. І чув, що вони скуповують земельні ділянки, щоб потім, коли голод пожене тутешніх бідняків голодувати десь-інде, з'явитися сюди і влаштувати в цьому закутні рай для туристів.

— Ти говориш, мов якийсь радикал, — кажу я.

— Ніякий я не радикал, — каже він. — Просто мене злість бере. Мене давно вже злість бере.

— Звісно, без руки добрішим не станеш.

— Ет, дідько з нею, з рукою. Втративши руку, ти втратив тільки руку. Бувають і гірші втрати. В чоловіка є пара рук і пара ще чогось. І чоловік лишається чоловіком навіть з однією рукою й одним тим самим. Ет, до біса, — каже він, — я не хочу про це балакати. — А тоді, по хвилі, знов: — Отих самих у мене ще, слава богу, двоє.— Потім заводить мотор і каже