Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Ми поїхали далі бульваром, зустрічних машин майже не було, з моря дув вітер, і там, де хвилі прибою перехлюпувалися через бетоновану огорожу набережної, пахло водоростями. Гаррі вів машину лівою рукою. Він мені завжди подобався, і колись ми з ним часто виходили в море. Але його не впізнати, відколи він втратив руку, та ще й позбувся човна: митники відібрали човен, бо той вашінгтонський цабе, який тут у нас гостював, написав заяву, що бачив, як з нього вивантажували спиртне. Коли Гаррі мав човен, йому сам чорт був не страшний, але без човна він став якийсь сам не свій. Певно, він зрадів, що має привід викрасти свій катер. Він знав, звісно, що його знову відберуть, але сподівався перед тим трохи підробити. Мені |роші теж вкрай потрібні, але я не хотів через них устрявати і халепу. Тож я йому сказав:

— Я б тільки не хотів встрявати в халепу, Гаррі.

— А хіба буває халепа, гірша за ту, в яку ти вже встряв? — питає він. — Хіба конати з голоду не найгірша халепа?

— Та не конаю я з голоду, — кажу. — Чого це ти в дідька зарядив — «конаєш, конаєш». — Ти, може, й ні, але дітки твої помирають з голоду.

— Ну, годі,— кажу. — Працювати з тобою я згоден, але давай без оцих балачок.

— Гаразд, — каже він. — Але ти все ж таки зваж, чи тобі воно підходить. Бо в місті охочі завжди знайдуться.

— Воно мені підходить, — відповідаю. — Я ж тобі сказав, що підходить.

— Ну, тоді вище голову.

— Сам ти — вище голову, — кажу. — Це ж ти говориш, як радикал, а не я. — Кажу тобі, вище голову, — відповідає він. — Усі ви, конки, слабаки. — Відколи це ти перестав бути конком?

— Відтоді, як уперше наївся досхочу.

Це в ньому, звісно, вже говорила злість, але він ще хлопчаком не знав ні до кого жалості. А втім, до себе теж.

— Ого, який ти, — кажу я йому.

— Аякже, — відповідає він.

Попереду я побачив освітлені вікна того шинку.

— Отут ми з ними й зустрінемось, — каже Гаррі.— Ти в роз-'Мову не встрявай.

— Йди ти знаєш куди.

— Атож, атож, — каже Гаррі, завертає на подвір'я, і ми під'їздимо до шинку з чорного ходу.

Він був грубіян і лихослов, але він завжди мені подобався.

Ми залишили машину коло чорного ходу й увійшли до кух-*Ні. Там коло плити поралася хазяїнова дружина.

— Добривечір, Фредо, — каже їй Гаррі.— Губань у вас?

— У нас, у нас, Гаррі. Добривечір, Елберте.

— Добривечір, місіс Річардс, — відповідаю я. Я знав її, ще Коли вона промишляла в порту; з-поміж домовитих жінок у нашому місті не одна вона починала на панелі, але тепер працює, як мало хто, можете мені повірити.

— Як там дружина, діти? — питає вона в мене.

— Та нічого, дякую.

Ми пройшли з кухні до кімнати за баром. Там за столом си-,Дів отой адвокат Губань, а з ним четверо кубинців.

Сідайте, — каже по-англійському один з них, мордатий громило, що мав голос, як із бочки, і був уже добре напідпитку. — Як тебе звуть?

— А тебе як? — питає Гаррі.

— Ну гаразд, — каже цей кубинець. — Твоя взяла. Де човен?

— На яхтовій стоянці.

— А це хто? — питає в нього кубинець, дивлячись на мене.

— Мій помічник, — каже Гаррі.

Поки той кубинець придивлявся до мене, троє інших придивлялися до нас обох.

— У твого помічника голодний вигляд, — каже кубинець і ну сміятися. — Вип'єш?

— А чого ж, — каже Гаррі.

— Що? Бакарді?

— Що ви, те і я, — каже Гаррі.

— А твій помічник п'є?

— А чого ж, чарочку можна, — кажу я.

— Тобі ще ніхто не дає,— каже цей громило. — Я тільки питаю, чи ти п'єш.

— Та облиш, Роберто, — каже інший кубинець, молодий хлопчик, ще майже підліток. — Невже ти не можеш розмовляти з людиною, не сікаючись до неї?

— А я хіба сікаюсь? Я просто питаю, чи він п'є. Як береш когось на роботу, треба ж знати, п'є він чи ні.

— Налий йому, — каже той інший кубинець. — І давай до діла.

— Скільки ти візьмеш за поїздку, хазяїне? — питає в Гаррі своїм грубим голосом кубинець, якого звуть Роберто.

— Залежить, яка поїздка, — відповідає Гаррі.

— Нам треба, щоб ти перевіз нас чотирьох на Кубу.

— Куди саме на Кубу?

— У Кабаньяс. До одного місця поблизу Кабаньянса. Відразу за Маріелем. Ти знаєш, де це?

— Знаю, — каже Гаррі.— Тільки перевезти, і все?

— І все. Перевезти й висадити на берег.

— Три сотні.

— Це забагато. А якби ми найняли човен поденно, з гарантованою оплатою за два тижні?

— Сорок доларів на день і півтори тисячі застави на випадок, якщо з човном щось трапиться. Дозвіл брати треба?

— Ні.

— Бензин і мастило теж за ваш рахунок, — каже їм Гаррі.

— Ми дамо тобі дві сотні за те, щоб ти нас перевіз і висадив на берег.

— Ні.

— А скільки ти візьмеш?

— Я вже сказав.

— Це забагато.

— Зовсім не багато, — відповідає йому Гаррі.— Я не знаю, хто ви такі. Не знаю, чим ви займаєтесь, і не знаю, чи у вас не стрілятимуть. Я маю двічі перейти Гольфстрім зимової пори. Так чи так, я ризикую своїм човном. Я перевезу вас за дві сотні, але за умови, що ви внесете тисячу доларів застави на випадок, якщо з човном щось станеться.

— Що ж, слушно, — каже їм Губань. — Це більше, ніж слушно.

Кубинці заговорили між собою по-іспанському. Я не розумів їх, але знав, що Гаррі розуміє.

— Гаразд, — каже той громило Роберто. — Коли можеш відчалити?

— Завтра звечора, о будь-якій годині.

— Може, нам доведеться затриматися до післязавтра, — каже один із них.

— Мені однаково, — відповідає Гаррі.— Аби тільки вчасно мене попередили.

— Човен у вас справний?

— Аякже, — каже Гаррі.

— На вигляд він у вас гарний, — каже молоденький кубинець.

— А де ви його бачили?

— Мені його показував містер Сіммонс, ваш адвокат.

— Ясно, — каже Гаррі.

— Випий, — каже інший кубинець. — Тобі доводилося бувати на Кубі?

— Кілька разів бував.

— По-іспанському говориш?

— Так і не навчився.

Я побачив, як Губань зиркнув на Гаррі, але цей адвокат сам такий пройда, що його тільки тішить, коли люди брешуть. Сьогодні, прийшовши поговорити з Гаррі про це діло, він теж не заговорив прямо. Ні, йому треба було збрехати, ніби він шукає Хуана Родрігеса, нікчемного голодранця, який рідного батька продав би і якого сам Губань упакував, щоб потім його захищати.

— Містер Сіммонс добре розмовляє по-іспанському, — каже кубинець.

— Він людина освічена.

— Ти знаєшся на мореплавстві?