Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

5

Коридором королівського замку скрадалися двадцять закутаних з голови до ніг у плащі чоловіків. Леза їхніх гострих сокир, мечів і кинджалів зловісно поблискували в тьмяному світлі смолоскипів, що горіли в стінних нішах.

— Тихіше! — прошипів Аскаланте. — Хто це там дихає так голосно? Офіцер охорони відкликав частину вартових зі своїх постів, а іншим підсунули бурдюки з вином, так що вони там зараз п’яні сплять покотом. Але незважаючи на це, дотримуватимемося граничної обережності. Гей, назад! Варта йде!

Вони поспішно сховалися за оздобленими барельєфами колонами, і повз них швидким кроком пройшли десять гігантів у чорних обладунках. Попереду йшов офіцер. Змовники, що сховалися, бачили, що його обличчя було блідим, наче сніг, і він час від часу витирав тремтячою рукою піт з лоба. Офіцер був надто молодий, і зрада давалася йому нелегко. Він проклинав про себе нестримну пристрасть до гри, яка перетворила його на іграшку в руках політиканів-змовників.

Голосно стукаючи підошвами сандаль, загін стражників зник за поворотом коридору.

— Чудово! — сказав Аскаланте. — Тепер Конан спить без охорони. Поспішімо ж! Якщо нас заскочать біля його ліжка, нам доведеться погано. Проте нікому й на думку не спаде помститися нам за нього тоді, коли справа буде вже зроблена.

— Так, поспішімо! — прошепотів збуджено Рінальдо, чиї блакитні очі блищали, як клинок меча, яким він вимахував над головою. — Мій меч жадає крові тирана! Стерв’ятники вже кружляють над його головою!

Вони бігли коридором, поки не уткнулися в позолочені двері, оздоблені королівськими драконами й гербом Аквилонії.

— Громель! — покликав упівголоса Аскаланте. — Відчини двері!

Гігант утягнув у себе повітря і зі всієї сили вдарив плечем у двері, які затріщали і прогнулися під його ударом. Громель ударив знову. Засув зламався, дерево тріснуло, і двері відчинилися.

— Уперед! — вигукнув Аскаланте.

— Уперед! — проревів Рінальдо. — Смерть тирану!

Проте вони зупинилися, немов уросли в підлогу, побачивши Конана, що постав перед ними. Не напівголу людину, яка ще повністю не прокинулася і яку легко було б зарізати, як барана, бачили їхні здивовані очі: перед ними стояв могутній лицар в обладунку і з оголеним мечем у руках. Мить змовники стояли нерухомо: четверо ватажків завмерли на порозі, за ними товпилися бородані-найманці. Раптом Аскаланте помітив на маленькому столику біля королівського ложа срібний скіпетр і вузький золотий обруч — корону Аквилонії, і жадібність перемогла в ньому все інше.

— Уперед, негідники! — заревів він. — Конан один, а нас два десятки, і він без шолома!

Це було правдою. Конан не мав часу на те, щоб надівати важкий, оздоблений перами шолом, а також на те, аби зашнурувати з боків лати, і навіть на те, щоб зірвати зі стіни масивний щит. Незважаючи на це, Конан був захищений краще, ніж його супротивники, за винятком Больмано і Громеля, на яких поблискували під плащами повні обладунки.

Король дивився на людей, що ввірвалися до спальні, намагаючись їх розпізнати. Проте лицьова пластинка шолома Аскаланте була опущена, і він не впізнав графа Туни, як не впізнав і Рінальдо, який насунув капелюха із широкими крисами на самісінькі очі. Втім, не час було сушити над цим голову. Зрадники завили — завивання це луною відбилося від куполоподібної стелі — і кинулися на Конана. Попереду всіх летів Громель. Він мчався, немов розлючений бик, нахиливши голову вниз і простягнувши меч уперед, щоб увіткнути його важке лезо королю в живіт. Проте король із тигрячою спритністю стрибнув йому назустріч і, вклавши в замах усю свою силу, ударив нападника мечем. Широке лезо просвистіло в повітрі й спрямувалося на сталевий шолом боссонця. Лезо меча й шолом розкололися на кілька шматків, Громель упав мертвим, а Конан відскочив назад, стискаючи в руці обламане руків’я.

— Громель! — пирхнув він.

В його блакитних очах промайнуло здивування, коли шолом, що повалився з голови забитого, відкрив його обличчя. Проте решта змовників знов накинулася на короля. Вістря кинджала, що проникло в щілину між грудним і спинним панцирами, ковзнуло по його ребрах, перед очима майнуло лезо меча. Відкинувши лівою рукою людину з кинджалом, він уламком меча вдарив у скроню іншого супротивника, розтрощивши йому череп.

— П’ятеро до дверей! — проревів Аскаланте, шулікою кружляючи навкруги тих, що билися.

Він боявся, що Конан проб’ється крізь натовп і вислизне у двері. Негідники, неохоче відступили назад, коли ватажок підштовхнув кількох із них до єдиних дверей. Використовуючи коротку паузу, Конан кинувся до стіни й зірвав з неї стародавню бойову сокиру, що висіла там уже майже півтори сотні років.

Змовники вишикувалися перед ним півколом, перегороджуючи шлях до дверей. Конан не став чекати, поки коло зімкнеться. Будь-хто інший на його місці був би вже мертвий, і Конан теж не плекав особливих надій на те, що йому вдасться врятуватися. Але в його варварській душі гримів войовничий гімн, він жадав крові ворогів і, вже в усякому разі, не збирався здаватися без бою.

Конан стрибнув уперед, його сокира опустилася на плече одного зі змовників, а зворотним рухом розтрощила череп другого. Над його головою просвистів меч, але кімерієць вправно ухилився й відскочив убік, обвівши важкою сокирою коло смерті над головою.

Змовники, зловісно волаючи, оточили короля щільним кільцем. На шиї, руках і ногах Конана закровоточили рани, але його спритність і нещадна рішучість примусили нападників відступити.

— Ах, негідники! — заволав Рінальдо й зірвав з голови свого капелюха з широкими крисами. Його очі дико блиснули. — Ви що, боїтеся його? Сміливіше вперед! Уб’ємо тирана!

Він, киплячи люттю, підняв меч і кинувся на Конана. Король, упізнавши нарешті поета, підставив сокиру під удар меча й зі всіє? сили штовхнув Рінальдо в груди. Той відлетів назад і впав на спину.

У цей час кінчик меча Аскаланте подряпав ліву руку короля. Конан миттю послав у відповідь сокиру, але негідник устиг ухилитись і відскочити назад. Один зі змовників нагнувся і спробував повалити короля, ухопивши його за ноги, але з таким самим успіхом він міг би намагатися повалити кам’яну вежу. Поглянувши вгору, він устиг ще побачити сокиру, що падала на його голову, але ухилитися не зумів. Його товариш ударив короля мечем по плечу, лати Конана одразу наповнилися кров’ю.

Больмано нетерпляче відштовхнув сусіда, що заважав йому, прицілився і з величезною силою опустив меча на нічим не захищену голову Конана. Король пригнувся, і клинок ізрізав пасмо його чорного волосся, ковзнувши по черепу. Конан крутнувся на п’ятах