Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

А ближче з Альфредо я познайомився ось після якого випадку. Якось він приніс мені наживку — довжелезну сіру рибину, ще живу, — як ми з дружиною ще снідали. Запросили й гостя. Пом’явшись (майя взагалі горді), хлопець все ж таки обережненько присів на краєчок стільця (хотів було спершу сісти на підлозі, так йому простіше, але я наполіг, що в нас гості сідають лише на стілець і тільки до столу). Дружина подала малому каву і хліб з маслом та сиром — наш традиційний сніданок. Беручи хліб, хлопець впустив його, а діставши з полу, хутенько похукав на нього і, геть сконфузившись, щось шанобливо промовив до скибочки. Я гаразд не вчув, що саме, але розібрав лише два слова, мовлені, ясна річ, іспанською мовою (державна мова Мексики): «Вибачай, Боженьку…»

Почуте мене вразило. Так наші предки — слов’яни, коли ненароком впускали хліб, то, піднімаючи його, набожно й казали: «Вибачай, Боженьку…» Хліб для наших предків був священною їжею, першою серед інших, що вміщував у собі щастя і благополуччя господи. Тому його й називали Божим дарунком. Вважалося, що Бог наділяє людину разом із хлібом ще й долею. А то і щастям. У ті давні часи у слов’ян існувало хатнє божество «Хлібник», який ніби оберігав зерно і борошна від зіпсуття. (Пізніше, християни ототожнили хліб з тілом Божим). Отож, коли в наших пращурів падав з рук хліб (якщо з рота — то це віщувало швидку смерть), то й казали набожно: «Вибач, Боженьку!»

Але це було в слов’ян, а переді мною на Юкатані, на Острові Жінок сидів потомок майя, який про слов’ян і чути не чув. І раптом — «Вибачай, Боженьку…»

— У майя такий звичай? — на всяк випадок запитав його.

— Не знаю…

— Але ж Альфредо, підібравши впущений шматок хліба, вибачився перед ним за давньослов’янським звичаям, невідомим у твого народу. Хто Альфредо цьому навчив?

Він подумав і відповів якось невпевнено:

— Ді-ід….

— Який дід? Як звали твого діда?

Він ще подумав і повільно, по буквах вимовляючи ім’я, назвав:

— Ка-арпо-о…

Отакої! У діда із племені майя слов’янське ім’я, невідоме у цих краях. Чи в нього дід був слов’янином? Але ж слов’янських імен на острові ніхто й ніколи не чув. Про те на всі запитання Альфредо затято відповідав одне й те ж:

— Альфредо не знає. Альфредо нічого не знає. Альфредо тільки знає, що діда звали Ка-арпо-о… Не по нашому. У майя так не називають. А дід Ка-арпо-о й казав… Коли хліб з рук падав: «Вибачай, Боженьку…» От мені й запало в помку…

— Та звідки ж у тебе взявся дід із слов’янським, не вашим ім’ям?

— Скільки разів ранчеро казати: Альфредо не знає. І батько мій не знає, звідки у мене був дід Ка-арпо-о…

— Отакої! Твій дід Карпо був батьком твоєму батькові, то чому ж він не знає свого батька? Себто діда Карпа, га?

— Альфредо не знає, чому він не знає…

— А ти звідки знаєш діда Карпа?

— Не знаю, ранчеро. Тоді ще мого батька не було.

— Коли — тоді?

— Як був дід Карпо, ранчеро…

(Альфредо звертався до мене по-різному. Іноді — кабальєро, але частіше дон (до моєї дружини — донья), але траплялося, що й ранчеро — власник ранчо (садиби), як то було прийнято в Іспанії та іспаномовних країнах, хоч я й переконував його, що ніякий я не ранчеро, адже хатинку над морем лише орендую на деякий час).

— Виходить несусвітня містика: дід був, а батька ще не було.

— Авжеж, — охоче і радо погодився хлопець. — Дід був, а батька ще не було.

— Але як таке могло статися?

— Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…

— А ще які слов’янські імена ти чув?

— Альфредо більше нічого не чув, — і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.

Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.

А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти — та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.

Частенько вранці Альфредо — якщо не плавав до бар’єрних рифів — забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для