Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Часом, як Альфредо готував для мене рибу, розмовляли. Якось, пригадую, я подивувався, що на Ісля Мугерес немає жебраків, хоча бідняків багато і життя там не для всіх солодке, але ось жебраків, повторюю, старців та побиральників я ніде не бачив.

— А їх у нас немає, — відповів, як про щось звичне, Альфредо. — Бідні є, і ми небагаті, але жебраків немає. І голодних теж.

Я запитав: чому?

Альфредо ще дужче подивувався моїй необізнаності.

— Та тому, що голодний одразу ж іде ловити рибу. І має що їсти. Якщо тільки він не ледацюга. Де рибу ловити? Дон мене вражає. Рибу на Ісля Мугерес ловлять всюди, де є вода, а вода на Ісля Мугерес з усіх боків, куди не повернешся. Тож і риба в нас усюди. А є риба, є харч, з голоду не помреш і милостиню просити не підеш!

Добру рибу продають по усталених цінах (дрібноту по дешевці): 25–30 песо за кілограм. Проте великі омари коштують дорожче, хоч їх там багато і потрапляють вони на штрикачки часто і чималі. Іноді один лише хвіст витягує за кілограм. Проте великі омари коштують ще дорожче — по 200 песо і більше — делікатес! Я охоче купував у Альфредо омарів — йому вони потрапляли вельми солідні, прямо красені! Але мені охота було й самому порибалити (я рибалка затятий), тож у свого мексіканського друга я купував ще й насадку для рибної ловлі. Себто набивку, принаду — якусь пласку рибу срібного кольору, довжиною з півметра, пальців у три шириною. Вона смакувала іншим рибам, мала тверде тіло, що не швидко розкисало у воді й добре трималося на гачку.

Рибалив я зазвичай після сніданку, а коли й до сніданку, як дружина ще додивлялася свої рожеві сни. (В тому краї навіть сни сняться — звичайно, коли маєш за що добре жити — лише оптимістично-бадьорі!) Рибалка там — і дома, і замужем. Вийдеш з хатини, сотня метрів і круча. Урвище. Внизу океан аж до обрію, де небо із землею сходиться, себто Мексиканська протока, найлагідніше, як у рідної мами, вранішнє сонце, синя далина внизу і над тобою, літепло. Рай та й годі! Вода світла, як джерельна, пропливе рибина, видно кожен її порух. Наживиш на гачок насадку, розмахнешся і зі свистом закидаєш в океан волосінь з тягарцем, а потім спостерігаєш, як там, унизу, у світлій та чистій воді клює риба — з кручі видно, як на кіноекрані. Не рибна ловля, а — насолода. Ось що таке на Юкатані Гольф!

Частенько ловилися скати шириною понад метр, із сплющеним, як і у всього виду тілом. Попадалися й по кілька метрів довжиною, особливо пилкорили — гола шкіра вкрита шипиками чи колючками. Траплялися й до семи метрів, вагою до півтонни, але мене од таких Бог милував, та й ходять вони на глибинах. На щастя, в прибережжі плаває дрібнота — не більше метра. Найцінніша у них печінка.

Але на такій риболовлі треба повсякчас зберігати пильність, небезпечно задуматись, відволіктися, коли тримаєш в руці волосінь (Боже вас борони намотати його на руку!). Та ще на краю урвища. Як смиконе, бувало, якась добряча мегера, то в один мент загуркотиш із кручі в океан — крикнути не встигнеш. Якось я задумався, а скат здоровенний клюнув — морська лисиця, будь вона не ладна! Як я втримався на кручі — не знаю, але п’ятами добре землю проорав, сунучись аж до краю обрива. Ривок був такий, що тятива лишила на моїм пальці марку на кілька днів, здерши й шкіру. Лисиця ще раз смиконула, але я, вже загальмувавши, якось залишився на кручі. Проте тятива не витримала ривка — як бритвою відчесало! І пішли в океан разом із морською лисицею мої гачки й тягарець — уловистий він був, як талісман його беріг.

Та попри все, втіху ловлі псували «в’юни». Це я так мурен називав. Цих хижаків там достобіса, вовками нишпорять понад берегом. Довгі, до півметра й більше, з темними плямами (Альфредо якось на моїх очах з радісним вереском витягнув довжелезну чорну мурену, але мене в основному атакували лише жовті. В їжу їх тут майже не вживають — не якісні, хоча вони і їстівні. В’юнкі й вертляві, вони й справді були схожі на товстелезних в’юнів. Як наблизиться до гачка такий «в’юн», вся риба відразу ж з того місця притьмом розбігається. За це й не люблять у тих краях мурен, бо там, де вони з’являються, риболовля в одну мить закінчується. Міняй місце. Та тільки прилаштуєшся десь інде, а мурена вже тут, як тут. Все розполохає. Та риби й самі, як відчують мурен, кидаються врізнобіч, бо той розбійник, що не загледить, те й атакує. Навіть те, що просто бовтається у воді. Може й людину гризонути за ногу. Не отруйний, на щастя, але укус болючий, бо зуби в мурен — щільна пилка. Не кусає, а пиляє, тож рани виходять рваними. То мурен там нечемно називають паскудною рибою.

Проте ловити її — одне задоволення. Покльовка — вірна-щонайвірніша. Як, навіть, зірветься, то, зробивши коло, знову повторює атаку і стрімголов кидається на твою наживку. А вже як учепиться, приємна боротьба і тягни її на будь-яку кручу — не зірветься.

Але хоч мурени й капостили добряче, все одно я з кручі відводив душу і часом наловлював чимало — морського окуня, омарів брав, скатів. Кілька разів Альфредо мене запрошував на свій старенький човен і ми плавали до бар’єрного рифу наштрикувати рибу. Я навчився володіти остем як заправський рибалка. Мій юний друг радів з моїх успіхів. «Дон, — ви як справжній майя, — вигукував. — Тілько й того, що білий та дуже високий. Я й справді не коротун, метр вісімдесят сім, а для них вся красота чоловіка у низькому зрості — а втім, у кожного народу свої уявлення про красу.