Читати книгу - "Вітри сподівань"

— А коли вони вже перейдуть на другий бік, ти дізнався?

Дмитро, дивлячись на сердитого Ілька, похитав з боку в бік головою.

— От телепню, їдьмо до них, будемо якимось чином їх тримати, доки не під’їде Голота.

Титикало видав якийсь звук, і його Опука з’явилася поряд, буцімто виросла із трави. Невдовзі були вже біля річки. Титикало побачив, що візничі вже готувалися переходити на правий берег річки.

— Стійте, стійте, машталіри![118] Дещо маємо у вас сторгувати, два дні вже нічого на зуби не потрапляло! — закричав Ілько, і візничі почали з цікавістю дивитися на вершників.

— Ми маємо, пане, вже надвечір бути при ляхах, провіант доправляємо, допіру вже перепочили, — озвався один з візників.

Титикало зупинився поблизу однієї з чотирьох хур і чемно привітався, кланяючись у бік візників.

— Це недовга справа: шинки нам по шматку та овечого качковалу[119] в дорогу! — почав умовляти Бухвак, поглядаючи на візничих, аби йому поспівчували.

— То беріть з моєї, все в мене є. Ще й до того є покладки[120] та солонина, шкварки та буханці. Дарма що спека, все зранку з льоху…

Титикало, почувши про такий харч, ледве язика не проковтнув, та все ж, не витримавши, мовив:

— І це все добро ляхи з’їдять? Сто бісів їм попід боками!

Чоловік знітився, та все ж дістав з-під повстянки[121] смачні харчі. Інші чоловіки й собі підійшли до воза, де йшли торги. Титикало не поспішав, поважно розглядав харч і уподобаний складав на простелену покривку. Вдовольнившись торгом, підштовхнув вибирати і Дмитра, шепнувши на вухо:

— Бери, я розплачуватимуся…

Дмитро, второпавши, що за нього оплачуватиме щедрий Ілько, почав гребти без розбору все, що бачив. У Титикала очі весь час розширялися від жадібності та Дмитрового невміння вчасно зупинитися. Та коли він зазіхнув на горщик з ковбаскою під сальцем, а той чолов’яга назвав завелику ціну, Ілько не витримав і гаркнув на того Бухвака:

— Годі тобі, віддай назад горщика. Через твою жадібність у мене не буде за що купити пороху та куль!

Дмитро здивовано поглянув на розгніваного Ілька та з досадою мовив:

— Та ти ж сам дозволив брати скільки душі забажається! А тепер… Ти ж козак…

Ілько знітився і вже по-доброму мовив:

— Гаразд, горщика бери, а оту бринзу та солонинку поверни пану машталяру.

Торговець невдоволено взяв повернутий харч, і Ілько знову відрахував гроші, бубонячи щось собі під носа. Хурщик упорядковував вантаж, а Титикало тільки тепер опам’ятався, що він у розвідці, і не збирався відпускати селян до ляхів. Стукнувши себе по голові, сердито вигукнув у бік Дмитра:

— Баранячі наші голови! А десятнику і не взяли харчу, накаже — заб’ють нас киями! Він такого не стерпить…

Дмитро, який уже встиг витягти зі смальцю ковбаску та гризнути шматок, так і застиг, роззявивши рота.

— Пане шановний, машталярику! Не дайте загинути душам нашим через нашу жадобу, іще горщик ковбаски зі смальцем та сирівцю… У вас там сулія є в куточку! — чемно почав прохати Ілько.

Візничі, які вже повинні бути на другому березі, ошаліло дивилися на здорованя-козака, що ледве не плакав.

— Та вже зачекаємо! Чули ми про Хмеля, заб’ють простацьких файних хлопаків ні за цапову душу! — поспівчував козакам один з візничих.

Той торгаш знову почав підіймати повстянку та відшукувати горщик зі смакотою — ковбаскою під смальцем. Дістався-таки горщика і підкликав одного з друзів з іншої хури:

— Допоможи, Овсійку, той сирівець дістати!

Дістали чималеньку сулію, обплетену лозою, та подали Ількові. Той, узявши в руки, потряс нею і задоволено мовив:

— Тепер житимемо, нехай п’є… Спека несамовита, тут не менше цеберки буде!

Господар краму почав все охайно накривати, перемовляючись із Титикалом:

— Так-так, пане козаче… В ній десять штофів,[122] питиме, доки не нап’ється…

Титикало знову вишукував гроші в кошелі і подав господарю краму. Той порахував і образливо поглянув до Ілька:

— Пане, шанований, так, а за цю сулійку? Вона теж чималенько коштує, я задля вас не пошкодував… Докиньте, дай Бог вам не хворіти!

Ілько якось недоброзичливо подивився на розгубленого селянина і протяжно мовив:

— Так і