Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

416
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 133 134 135 ... 197
Перейти на сторінку:
побачив дука Ґермантського, котрий чигав на мене тут, аби роздягнути мене.

— Дукиня Ґермантська буде дуже рада, — сказав він тоном удаваної щиросте. — Дозвольте звільнити вас від ваших манаток. (Дукові хотілося говорити по-простому, щоб дотепніш було.) Дружина трохи боялася, що ви нас підведете, хоча ви самі обрали цей день. Ми ще зранку казали одне одному: «Він не прийде, ось побачите». Дукиня Ґермантська мала слушність, а не я. Упіймати вас не так просто, і я був певен, що ви нам виллєте коника.

Ледачий, за чутками, навіть брутальний чоловік, він викликав якесь вдячне почуття (бо таким, як він, злим людям мають за заслугу їхню добродушність) за слова «дукиня Ґермантська», якими дук ніби брав її під своє крило, аби вона становила з ним одну цілість. Узявши мене по-панібратському під руку, дук вважав за свій обов’язок супроводжувати мене й упровадити до салону. Той чи інший звичайний вислів може подобатися в устах селюка, якщо він є пережитком давнезної місцевої традиції, прослідком історичної події, може, навіть невідомих тому, хто на них натякає; так само ґречність дука Ґермантського, яку він засвідчував мені цілий вечір, зачарувала мене як забуток вікових звичаїв, зокрема звичаїв XVII століття. Люди давноминулих часів здаються нам такими безмежно далекими. Шукати в їхніх діяннях чкоїсь задньої думки ми нізащо не наважуємося. Виявляючи у якогось Гомерового героя почуття чимось подібне до наших або читаючи про те, яку хитру тактику застосував Ганнібал під Каннами, давши зім’яти своє крило, аби зненацька оточити ворога, ми з дива не можемо вийти; нам здається, ніби цей епічний піснетворець чи цей отаман так само нам далекі, як далекі звірі, побачені у клітці зоологічного саду. Так само, коли ми знаходимо чемні звертання у листах двораків Людовіка XIV до низоти, яка'не могла їм прислужитися, ми дивуємося непомалу, бо такі звертання відслоняють нам у цих магнатів цілий світ переконань, яких вони зроду не висловлюють навпростець, але які водять їхньою рукою, зокрема переконання, що про людське око треба рядитися і що слід якнайстаранніше дотримуватися звичаєвости.

Ця примарна одлеглість від минувшини, може, якось пояснює, чому навіть великі письменники вбачали незрівнянну'красу в творах таких пересічних містифікаторів, як Оссіян. Нас дивує, що старезні барди могли мати новочасні думки, і ми над-пориваємося, коли в так званій давезній гельській пісні натрапляємо на якесь уявлення, що і в нашого сучасника здалося б нам досить зграбним. Талановитому тлумачеві досить додати до більш чи менш точно відтвореного тексту старожитнього автора щось таке, про що, якби воно було підписане сучасним іменем і оприлюднене- окремо, сказали б, що це незле; вкрапленням він одразу підносить до семи небес свого поета, присилувавши його грати на клавіатурі кількох століть. Якби цю перекладну книгу видати як оригінальний твір, її визнано б за пересічну. Але як видати її за переклад, то всі вважатимуть її за геніальну річ. Минувшина не вивітрюється, вона стоїть незрушно на місці. Допіро по місяцях ведення війни закони, ухвалені без поспіху, можуть на неї реально вплинути; через п’ятнадцять років по так і не розкритому злочині суддя може знайти матеріяли, які кинуть світло на злочин; ба, через цілі віки той, хто вивчає топонімію й місцеві звичаї у далекій країні, може відкрити якусь легенду, куди давнішу від християнства, легенду, вже темну й забуту за Геродота, але й досі живу в назві якогось бескида, в релігійному обряді, подібно до якоїсь густішої, одвічної і незнищенної еманації. Ось така еманація, щоправда, не така старожитна, еманація придворного життя, була як не в манерах дука Ґермантського, часто посполитих, то бодай у дусі, який владав цими манерами. Я мав ще надихатися нею, як давезним запахом, у салоні. Бо потрапив я до салону не зразу.

Переходячи сіни, я нагадав дукові Ґермантському, що дуже хотів би оглянути його Ельстірові полотна. «Прошу. А ви з Ель-стіром приятелі? Шкода, я не знав. Ми з ним хоч і не близько, а знайомі, він людина чарівна, як казали наші батьки, достойна, я міг би його попросити зробити нам честь пообідати у нас. Він, мабуть, був би радий провести вечір з вами!» Старорежимного духу в дукові було, попри всі його потуги, мало, але цей дух хоч-не-хоч проступав у ньому тоді, як він переставав його напускати на себе. Спитавши, чи я бажаю оглянути Ельстіра зараз, він повів мене до колекції, з чемности задкуючи перед дверима і перепрошуючи, коли проходив уперед, щоб показати дорогу, — така сцена (з часів Сен-Сімона, що оповідає про прийом його одним із предків Ґермантів з обов’язковим дотриманням хваткого світського етикету) розігрувалася, мабуть, багатьма Ґермантами перед багатьма гостями, перш ніж розігратися між нами двома. Коли ж я висловив охоту постояти одному перед полотнами, дук скромно пішов собі, просячи мене завітати потім до вітальні.

Опинившись сам на сам перед Ельстірами, я геть-то забув про обід. Поновно, як у Бальбеку, я мав перед собою фрагменти світу незнаних барв, побаченого очима, але непередаваного ніякими словами цього великого маляра. Розвішані на стіні картини, намальовані з великим хистом, здавалися світними проекціями чарівцого ліхтаря, яким була голова мистця і химерія якого не відкривалася вам доти, доки ви знали художника лише як людину, інакше кажучи, поки бачили тільки ліхтар, ліхтар із лямпою, але без кольорових шибочок. Найбільше мене вабили саме ті образи, які світські люди вважали вже просто за чудасію, бо вони відтворювали ману для ока, доводячи, що ми предметів не пізнали б, якби не йшли до голови по розум. Скільки разів, їдучи каретою, ми помічаємо ясну вулицю, яка починається за кілька метрів од нас, а насправді перед нами лише кавалок яскраво освітленої стіни, і саме вона й дає нам злуду глибини. Чи не логічніше тоді, відкинувши викрутаси символізму, через щире повернення до самого джерела наших вражень, передавати одну річ через іншу, яку ми взяли за неї у відблиску зірниці первісної мани? Поверхні й обсяги насправді незалежні від назв предметів, які накидає їм наша пам’ять, скоро ми їх упізнаємо. Ельстір намагався те, що він знав, вирвати з того, що відчував, його зусилля часто зводилися до того, щоб розколоти моноліт розумувань, який ми називаємо баченням.

Ті, хто терпіти не міг такого «паскудства», дивувалися, що Ельстір може любити Шардена, Перронно та інших їхніх улюблених малярів.

1 ... 133 134 135 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"