Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

308
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 133 134 135 ... 323
Перейти на сторінку:
якості…

— Дай-но тютюну, — сказав Сапожков.

Гимза поважно вийняв з кишені ганчір’яний кисет. Потім, звертаючись до Телєгіна, продовжував повільним голосом, наче тер жорна:

— Щоразу одна й та сама неприпустима картина: минулого тижня розстріляли трьох падлюк, я сам допитував, — v гниль, в усьому признались. І він зараз же дістає спирту… Сьогодні розстріляли явну сволоту, денікінського контррозвідника, він же сам його і спіймав в очеретах…

Готово: нажлуктався і тягне філософію. Така у нього виходить капуста, ну, от я зараз стояв під вікном, слухав, — нудить, як від тухлятини… За цю філософію інший, не я, давно б його відправив в особливий відділ, тому що він же розкладається… Він потім два дні хворий, не може командувати полком…

— А якщо ти розстріляв мого університетського товариша? — Сапожков примружився, ніздрі у нього затріпотіли.

Гимза нічого не відповів, наче й не чув цих слів. Телєгін схилив голову… Сапожков говорив, наближаючи спітнілого носа до Гимзи:

— Денікінський розвідник, це так. А ми разом з ним бігали на філософські вечори. Чорт його знає, чого він поліз у білу армію… Може, з розпачу… Я сам його до тебе привів… Досить з тебе, що я виконав обов’язок? Чи тобі треба, щоб я камаринського танцював, коли його в яр повели?.. Я ззаду йшов, я бачив. — Він зблизька пильно дивився Гимзі в темні западини очей. — Можу я мати людські почуття, чи я вже все повинен у собі спалити?

Гимза відповів не поспішаючи:

— Ні, не можеш мати… Інший хто-небудь, там уже не знаю… А ти все повинен у собі спалити… Від такого гнізда, як у тобі, контрреволюція і починається.

Довго мовчали. Повітря було важке. За темним вікном затихли всі звуки. Гимза налив собі чаю, відламав великий шматок сірого хліба і повільно почав їсти, як дуже голодна людина. Потім глухим голосом почав розказувати про чехословаків. Новини були тривожні. Чехословаки збунтувалися в усіх ешелонах, розтягнутих від Пензи до Владивостока. Радянські власті не встигли опам’ятатися, як залізниці й міста опинились під ударами чехів. Західні ешелони очистили Пензу, підтягнулись до Сизрані, взяли її і звідти йдуть на Самару. Вони дуже дисципліновані, добре озброєні і б’ються уміло й відчайдушно. Поки що трудно сказати, що це, — простий військовий заколот, чи ними керують якісь сили ззовні? Очевидно, — і те і друге. В усякому разі, від Тихого океану до Волги спалахнув, як порохова нитка, новий фронт, який загрожує неймовірним лихом.

До вікна знадвору хтось підійшов. Гимза замовк, нахмурився, обернувся.

Голос покликав його:

— Товаришу Гимза,'вийди-но.»

— Чого тобі? Говори…

— Секретне.

Опустивши брови на западини очей, Гимза обперся руками об койку, сидів так секунду, перебореним рухом підвівся і вийшов, зачепившись плечима за обидва одвірки. На площадці він сів на приступку, нахилився. З темряви до нього підійшла висока постать у кавалерійській шинелі, дзенькнули шпори. Чоловік цей поквапливо зашепотів йому коло самого вуха…

Сапожков, як тільки Гимза вийшов, почав швидко розкурювати люльку, люто плюнув кілька разів у вікно. Зняв, жбурнув пенсне і раптом засміявся:

— Ось у чому весь секрет: прямо відповісти на поставлене запитання… Є бог? — нема. Можна людину вбити? — можна. Яка найближча мета? — світова революція… Тут, братику, без інтелігентських емоцій…

Він раптом перестав говорити, витягнувся, слухаючи. Весь вагон здригнувся, — це кулаком у стіну вдарив Гимза. Люто-хрипкий голос його проричав:

— Ну, якщо ти мені збрехав, сучий сину…

Сергій Сергійович схопив Телєгіна за руку:

— Чуєш? А знаєш — у чому річ? Ходять неприємні чутки про нашого головкома Сорокіна… Це товариш з особливого відділу повернувся звідти. Зрозумів — чому Гимза, як чфрт, похмурий..

Зірки вже блякли перед світанком. Знову закричав півень між возами. На сонний табір падала роса. Телєгін пішов у своє купе, стягнув чоботи і, зітхнувши, ліг на койку, зарипівши пружинами.

Телєгіну часом здавалось, що коротке щастя життя тільки приснилося йому десь у зеленому степу під стукіт коліс… Було життя — удачливе й тихе: студентство, величезний, бездонний Пітер, служба, безтурботна компанія чудаків, що жили у нього на квартирі на Васильєвському острові. Тоді здавалося — майбутнє ясне, як на долоні. Він і не замислювався про майбутнє: роки летіли над дахом його будинку неквапливо і не стомлювали. Іван Ілліч знав, що чесно виконує призначену йому працю, і — коли голова посивіє, — оглянеться на минуле і побачить, що пройшов довгий-довгий шлях, не звертаючи в небезпечні закутки, як тисячі таких самих Іванів Іллічів. У його прості будні владно увійшла Даша і грізним щастям засяяли її сірі очі. Правда, у нього раз у раз, дуже потаємно, виникав коротенький сумнів: щастя призначалось не йому! Але він відганяв цей сумнів, він мав на думці — от тільки минуть дні війни — збудувати щасливий маленький дім для Даші. І навіть коли повалились капітальні стіни імперії, і все змішалося, і заричав бід гніву й болю стоп’ятдесятимільйонний народ, — Іван Ілліч все ще думав, що буря пролетить і моріжок коло Дашиного будинку мирно засяє після дощу.

І ось він — знову на койці, у військовому ешелоні. Вчора — бій, завтра — бій. Тепер ясно: до минулого вороття нема. Соромно йому було і згадувати, як він, рік тому, метушився, влаштовував квартирку на Кам’яноострівському — придбав ліжко з червоного дерева, щоб Даша на ньому народила мертве немовля.

Даша перша вдарилась об дно водовороту. «Стрибунці», що наскочили на неї в Літньому саду, волоссячко у мертвої дитинки, що стало сторч, голод, темрява, декрети, де кожне слово дихало гнівом і ненавистю, — ось якою постала перед нею революція. Ночами революція свистала над дахами, кидала снігом у замерзлі вікна. «Чужа!» — кричала вона Даші хуртовинними голосами. Коли сіренька петербурзька весна повіяла вогким вітром, закапало з дахів і з гуркотом по дірявих ринвах полетіли вниз крижані бурульки, Даша сказала Івану Іллічу (він прийшов додому збуджений, у

1 ... 133 134 135 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"