Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Як би я хотіла, Іване, — сказала вона, — розбити собі голову, все забути назавжди… Тоді б ще могла бути тобі подругою… А так, — лягати в страшну постіль, знову починати проклятий день, — зрозумій же ти: не можу, не можу жити. Не думай, мені не треба ніякого достатку, — нічого, нічого… Тільки жити, дихаючи на повні груди… А крихти мені не потрібні… Розлюбила… Прости…

Сказала й одвернулась.

Даша завжди була сувора в почуттях. Тепер вона стала жорстока. Іван Ілліч спитав її:

— Може, нам краще на деякий час розлучитись, Дашо?..

І тоді вперше за всю зиму побачив, як радісно злетіли її брови, дивною надією блиснули очі, жалібно затремтіло її худеньке лице…

— Мені здається, нам краще розлучитися, Іване.

Тоді ж він почав рішуче клопотати через Рубльова, щоб його зарахували в Червону Армію, і в кінці березня виїхав з ешелоном на південь. Даша проводжала його на пероні Жовтневого вокзалу і, — коли вікно вагона попливло, — гірко заплакала, опустивши плетену хустку на обличчя.

Багато сотень верст виїздив з того часу Іван Ілліч, але ні бій, ні втома, ні нестатки не примусили його забути любиме заплакане обличчя в юрбі жінок біля прокопченої стіни вокзалу. Даша прощалася з ним так, як прощаються назавжди. Він силкувався зрозуміти — чим же не догодив їй? Кінець кінцем, звичайно, тільки в ньому полягала причина її охолодження: адже не тільки у неї народилася мертва дитина. Не революція ж вирвала у неї серце… Скільки подружніх пар він перебирав у пам’яті, — тісніше тулилися одне до одного в цей грізний, неспокійний час… У чому ж була його провина?

Часом у ньому виникало обурення: добре; знайди, люба, пошукай другого такого, хто буде з тобою так само панькатись… Світ тріщить по всіх швах, а їй дорожчі за все власні переживання… Просто — розбещеність, звичка живитися здобними булочками; а не хочеш — чорненького, з висівками?

Усе це правда, все так, але звідси був дальший висновок, що Іван Ілліч сам дуже хороший і не любити його злочинно. На цьому щоразу Іван Ілліч спотикався… «Дійсно, ану, що у мені такого особливого? Фізично здоровий — раз. Розумний і цікавий надзвичайно? — ні, нормальний, як десятий номер калош… Герой, велика людина? Звабливий самець, чи що? Ні, ні… Сірий, чесний обиватель, яких мільйони… Випадково витягнув номер у лотереї: полюбила чарівна дівчина, в тисячу разів запальніша, розумніша, вища за мене, і так само незрозуміло розлюбила…»

Так, оглядаючись на себе, він думав: чи не в тому причина, що він малий на зріст порівняно з цим часом, — що і воює він навіть по-обивательському, наче служить у конторі? Йому не раз тепер доводилось зустрічати людей, страшних у злі й добрі, що незмірно великою тінню ступали по кривавих побоїщах… «А ти б, Іване Іллічу, хоч би ворога на всю силу зненавидів, смерті б як слід злякався…»

Івану Іллічу від цього всього було дуже прикро. Сам не помічаючи того, він ставав одним з найнадійніших, найрозсудливіших і наймужніших працівників у полку. Йому доручали небезпечні операції, він виконував їх блискуче.

Розмова з Сергієм Сергійовичем змусила його дужче замислитись. Превеселий, здавалося, командир теж корчився від муки… Та ще якої… А Мишко Соломій? А Чортогонов? А тисячі інших, повз яких проходиш бездумно? Всі вони на один зріст з часом, патлаті, величезні, спотворені муками. У інших і слів нема сказати, тільки гвинтівка в руці, у інших — дикий розгул і каяття… Ось вона — Росія, ось вона — революція…

— Товаришу ротний… Прокиньтеся…

Телєгін сів на койці. У вагонне вікно дивився золотистий круг сонця, висячи над краєм курчачо-жовтого степу. Широколиций, рудобородий солдат, червоний, як вранішнє сонце, ще раз трусонув Івана Ілліча:

— Терміново, командир викликає…

В купе у Сапожкова й досі світилася смердюча лампочка. Сиділи: Гимза; комісар полку Соколовський, чорноволосий сухотний чоловік з безсонно-блискучими чорними очима; двоє батальйонних; кілька чоловік ротних і представник солдатського комітету, з незалежним і навіть ображеним виразом обличчя… Всі курили. Сергій Сергійович, вже у френчі і при револьвері, держав у тремтячій руці телеграфну стрічку.

— «… таким чином несподіване захоплення станції противником відрізало наші частини і поставило їх під подвійний удар, — хриплувато читав Сапожков, коли Іван Ілліч спинився на дверях купе. — В ім’я революції, в ім’я нещасного населення, яке жде неминучої смерті, страт і катувань, якщо ми залишимо його на волю білих банд, не гайте ні хвилини, шліть підкріплення».

— Що ж ми зробимо без розпорядження головкома? — крикнув Соколовський. — Я ще раз піду спробую з’єднатися з ним по Юзу…

— Іди спробуй, — зловісно сказав Гимза. (Всі подивилися на нього). А я от що скажу: іди ти, візьми чотирьох бійців, он Телєгіна візьми, і шкварте в штаб дрезиною… І ти без розпорядження не повертайся… Сапожков, пиши головкому Сорокіну…

На трав’янистій могилі стояв вершник і уважно, приклавши долоню до очей, дивився на смужку залізничної колії — по ній швидко наближалась хмарка пилу.

Коли хмарка зникла у виїмці, вершник торкнув шенкелем і шпорою коня, худий рижий жеребець сіпнув злою мордою, повернувся і зійшов з могили, де по обох схилах перед тільки що накиданими купками землі лежали добровольці — взвод офіцерів.

— Дрезина, — сказав фон Мекке, зіскакуючи з сідла, і стеком почав поляскувати жеребця по передніх колінах. — Лягай. — Норовистий кінь підгинав ноги, щулив вуха, проте, переможений, з глибоким зітханням ліг, торкаючись мордою землі. Ребристий бік його здувся і затих.

Фон Мекке присів навпочіпки на верху могили поруч з Рощиним. Дрезина в цей час вискочила з виїмки, тепер можна було розрізнити шістьох людей у шинелях.

— Так і є, червоні! — фон Мекке повернув голову в лівий бік: — Відділення! — Повернув у правий бік: — Готуйсь! По рухливій