Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Готово, — оголосив кузен Анрі, дозволив своїй жертві встати й сховав шпагу в піхви, не забувши обтерти з неї уявну кров.

Запала мовчанка. В усіх трьох Анрі наростало збентеження, бо їм довелося з монастирського двору та з гри повертатись у сьогодення, в життя дорослих людей, у якому ворожнеча їхня стала незаперечним фактом: ми виступаємо не в драмі, а в дійсності. Та ще лишалось вагання. Може, нам і далі судилось бути тільки акторами у вигаданій драмі? Отаке повторення ситуацій, що їх ми вже давно створили в своїй уяві, робить життя дуже непевним. Та це відчуття нереальності ми намагаємось якнайскоріш відігнати. Анрі Валуа важко перевів дух і сів. Анрі Гіз надолужив те, чого не зробив спочатку: схилив коліна перед королем. Лиш у Анрі Наварри зосталось на обличчі щось ніби сумнів чи жаль. Від обох інших це не втаїлось: вони потай перезирнулися, глузливо осміхаючись. Теж як колись у монастирській школі.

Нове було те, що надвечір Анрі Наварра, граючи в м'яча зі своїм добрим приятелем Анрі Гізом, навмисне піддався йому й програв, але в ту саму годину один зовсім молоденький дворянин, відданий батьком до почту короля Наваррського — ім'я цього шістнадцятирічного юнака було Роні[96], й Варфоломіївську ніч він пережив лиш завдяки тому, що його сховав ректор школи, — в ту саму годину цей Роні, що згодом звався ще й Сюллі, викликав на двобій одного дворянина з почту герцога Гіза й убив його. Зате герцог виграв партію в м'яча.

Наступного разу, побачивши свого кузена, король сказав:

— Тебе мені слід стерегтися ще дужче, ніж могутнього лотарінжця. Ти мій наступник на троні. Ти принц крові, та ще й великий спритник. Та якби річ тільки в спритності! Моя недовіра підказує мені, що тут є щось більше.

Королю, такому підозріливому до своїх друзів, довелось вислухати від матері, пані Катрін, пораду, що треба негайно зробити: якось утишити негарні чутки про розпусне життя державця. І от якось удосвіта до крамнички одного паризького білизняра, на ім'я Ертебіз, подзвонили. Подружжя Ертебізів почуло той дзвінок аж у своїй спальні, хоч вона була від подвір'я. Спочатку обоє, перелякані, не важилися встати й міцно тримали одне одного, щоб котре зопалу не схопилось та не побігло підставляти лоба. Але дзвоник калатав дедалі владніше; таки треба було піти подивитися, що там. Чоловік накинув каптан, жінка подала йому молитовник:

— Тримай його перед собою, Ертебізе, і відмагайся від усього, що, може, коли ляпнув про Лігу. Кажи, що то було напідпитку і що ти щойно вчора висповідався.

Вона тихенько пішла за ним і визирала з-за прилавка, поки він марудився з засувом та ланцюгами. Дзвоник дзеленчав безперестану, та однаково крізь товсті дубові двері проникав гомін. Білизняр уголос молився. Враз двері відчинились, і на порозі став не хто інший як його шуряк Аршамбо, що служив у охороні королівського замку Лувру. Стукнувши прикладом аркебуза об землю, він суворо вигукнув:

— Пане Ертебізе, йдіть із нами! — А побачивши, що з-за прилавка підводиться сестра, пояснив притишеним голосом: — Я не знаю, нащо ти їм, зятю, але нас четверо. Тож ходімо!

Показались і решта троє аркебузирів, і Ертебіз, покинувши молитись, почав лаяти їх. Він погрожував їм Лігою, якій нібито служить. Там, мовляв, не те, що у варті в короля, — той же тільки й знає бавитися з хлопцями. Он із усіх амвонів страмлять це паскудство.

— Та гаразд, гаразд, друже Ертебізе, — загомоніли солдати, — але зараз зроби таку ласку, ходімо з нами: може, це ще й не на шибеницю.

Тоді втрутилася жінка:

— Еге, були такі, що вам довірились, та більш їх і не бачили. Я затримаю тебе тут, брате, і начувайся, коли з моїм старим що станеться!

Отож аркебузир Аршамбо лишився в крамниці заручником, а білизняра Ертебіза троє озброєних солдатів повели до Лувру. Брама, міст і склепіння входу були міщанинові знайомі, бо йому частенько доводилось ходити в Луврський колодязь до податкової канцелярії, що чигала там на його грошики. А далі він був зовсім чужою людиною, що її легко залякати чи засліпити пишнотою і що над нею кожен тутешній мешканець мав якусь перевагу — аби тільки знати, яку. Та й самий початок цього шляху був не такий скромний, як звичайно. То, бувало, щонайбільше погрозять йому буцегарнею, коли він де заґавиться, а він тоді виправдовувався тим, що належить до поштивих міщан і шуряк ручився за нього. А тепер він тільки й чув: «Ертебіз! Ертебіз!» — і біля брами, і біля канцелярій, і коли йшли повз кухні. Де лишень проходив він у супроводі солдатів, скрізь прочинялися двері, й люди з якимись дивними мінами шепотіли на вухо одне одному: «Ертебіз!» Він довго не міг збагнути, що йому нагадує той дивний вираз на обличчях, аж нарешті внутрішній голос злякано шепнув йому: «Ертебізе, отаке достоту обличчя буває в тебе самого, коли несуть труну з небіжчиком і ти скидаєш шапку».

Біля підніжжя палацових сходів вояки передали Ертебіза двом швейцарцям; один з них пішов попереду нього, другий позаду. В склепистих переходах, якими вони йшли, спочатку лежала сутінь, бо ще було дуже рано, та й вікна виходили на захід. Білизняра вели сходами вниз, тоді знов угору, кілька разів звертали, йому вже здавалося, що цій дорозі нема кінця, і в нього трусились коліна.

— Куди це ви мене ведете, чоловіче