Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Тіло чоловіка напружилося, і мені здалося, що він навіть перестав дихати, уважно слухаючи те, про що я говорю.

— Він був присутній на пологах, і як тільки Ліка народилася, її відразу ж забрали. Я чула, як вона плакала, як я їй була необхідна, а нас розлучили, відразу ж, з перших хвилин.

На очах з'явилися сльози, не могла я спокійно згадувати той жахливий момент, коли мій скарб забрали у мене без шансу на те, що взагалі колись дізнаюся, як вона виглядає.

— Чому він не дозволив забрати дочку?

— Тому що, коли я почала народжувати, він терміново повіз мене в лікарню, а там і розкрилася таємниця. З самого початку я вмовила свого гінеколога, до якого стала на облік, щоб він написав мені менший термін, ніж був насправді. Грошей у мене не було, тому довелося робити щенячі очі, хоча, напевно, мені й грати не потрібно було. Я так і виглядала. Мужик нормальний попався, погодився, написав, як я просила. А тут ще й цей маленький ангел мене врятував, адже, завдяки тому, що вона така крихітна, живіт був невеликим, і вдавалося приховати справжній термін.

Я замовкла ненадовго, просто щоб зробити ковток повітря — розповідь не був легкою. І була вдячна Даміру за те, що він не перебивав мене. Себе я могла жаліти скільки завгодно, але дитина — найцінніше в моєму житті, і коли її забрали, світ було зруйновано.

Несподівано я відчула ніжний поцілунок на плечі, і прийняла його за знак підтримки.

— На сьомому місяці ця лапочка захотіла народитися, а коли ми приїхали в пологовий будинок, виявилося, що мій лікар був у від'їзді, і пологи приймав інший акушер-гінеколог. Він нічого не знав про мою таємницю, і сказав справжній термін. Ох, як же Артем тоді розлютився, він мовчав, але його погляд говорив сам за себе, — я зіщулилася від спогадів, і, відірвавши погляд від оченяток-бусинок, помітила, що пляшечка вже практично порожня.

Ще кілька хвилин, і Лапочка заснула, наситившись своїм обідом.

— Давай покладемо її в ліжечко, — запропонував Дамір, і я піднялася, сама поклала доньку, дбайливо прикривши крихітне тільце ковдрою.

— Я хочу розповісти про все, щоб більше не піднімати цю тему, а далі вирішувати тільки тобі.

— Що ти маєш на увазі?

— Тобі вирішувати, вигнати мене чи залишити.

— Годі пороти нісенітницю, згода? Ходімо сядемо і розкажеш все, що хотіла.

Я кивнула і залізла на ліжко, ховаючи ноги під пледом, а Дамір влаштувався поруч, руками торкнувся ніг під тканиною і почав розтирати їх. Від переживань мене злегка морозило.

— У лікарні мене протримали три дні, так жодного разу і не показавши дочку, а Артем пообіцяв, якщо я добровільно напишу відмову, то Ліка потрапить в хороші руки. Інакше..., — я замовкла, згадуючи ті жахливі слова і зіщулилася, розуміючи, що мені стало зовсім холодно.

— Давай загорнешся у плед?

— Ні, — похитала головою, важко зітхаючи, — Даміре.

Різко кинулася до нього в обійми і розплакалася, не знаючи, як знайти в собі сили і сказати те, що ніколи не зможу забути. Як видавити з себе слова, які змусили мене відмовитися від рідної дочки, від кровиночки, яку я чекала з величезним бажанням. Заради неї дихала і терпіла Артема, хоча могла давно накласти на себе руки, але розуміла, що всередині мене була людина, моя кровинка, нове життя, і тільки заради неї я повинна жити.

— Вона ж людина, маленька і беззахисна, — шепотіла крізь сльози, відчуваючи, як міцні руки гладять по спині й голові. — Як можна так?

— Поплач, крихітко, поплач, — сказав Дамір, і я тільки зараз зрозуміла, що він тремтить — дорослий, сильний чоловік тремтить.

— Ти чого, Дамірушка?

Поклавши долоні на щоки, подивилася в очі, намагаючись зрозуміти, чому його всього трясе, і в карих вирах побачила біль.

— Дамірушка, вже все нормально, ти чого? — знову запитала я, погладжуючи його обличчя, а він одразу перехопив мої руки, стискаючи їх на зап'ясті і з подивом дивлячись на мене.

— Ти мене заспокоюєш, крихітко? Звідки в тебе стільки сил, щоб ще мене заспокоювати? Звідки?

— Я..., ти..., ти чого тремтиш?

— Мені боляче за вас! Мені боляче, що мене не було поруч і я не захистив.

— Це тільки моя вина, Даміре, тільки моя, — вирвавши свою руку з його рук, витерла сльози тильною стороною долоні, і немов отямившись, відповзла назад, ховаючись під плед.

Чоловік трохи розслабився, і допоміг мені сховатися, знову поклавши руки на ступні.

— Якби я не відмовилася від немовляти, то він продав би її на органи.

— Що?! — загарчав Дамір, висловлюючи свою злість.

— Сказати, що мені дали шанс, нічого не сказати. В мене не було вибору. Його просто не було! Я краще б себе ненавиділа все життя за те, що кинула доньку, ніж за те, що... Господи!