Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Випивши келих, Рендом підвівся.

— Гаразд. Саме це зараз і зроблю. Куди мені привести її?

— У мої покої. Якщо мене там не буде, зачекайте.

Він кивнув.

Я підвівся і провів його у коридор.

— Маєш ключа від цієї кімнати? — запитав Рендома.

— Висить на гачку всередині.

— Краще дістань його і замкни двері. Нам не потрібне дочасне викриття.

Він так і зробив, а потім віддав ключа мені. Я провів його до першого сходового майданчика, а тоді дививсь, як він віддаляється.

Я витягнув із сейфа Судний Камінь — рубіновий кулон, що давав татові й Еріку владу над погодою на околицях Амбера. Перед смертю Ерік розповів мені, що саме потрібно зробити, аби підпорядкувати Камінь собі. Раніше мені бракувало часу перейматися цим, та й зараз, по правді, було не до того. Але під час розмови з Рендомом я вирішив, що доведеться знайти час. Відшукав нотатки Дворкіна під каменем біля каміна Еріка. Того останнього разу він про все мені розповів. Цікаво тільки, де ж він сам знайшов їх — адже вони були вже неповними. Я витягнув їх із глибини сейфа й одразу проглянув. Вони узгоджувалися з Еріковим поясненням того, як налаштувати камінь на себе.

А ще там було зазначено, що Камінь має й інше застосування, крім контролю над погодними явищами, який був практично випадковою, але ефектною демонстрацією складних принципів, котрі лежать в основі Лабіринту, Козирів та фізичної цілісності Амбера, не кажучи вже про Тіні. На жаль, бракувало подробиць. І все ж, чим глибше я занурювався в нетрі пам'яті, тим більше проступало крізь ці рядки. Камінь батько використовував надзвичайно рідко. І хоча він казав, що змінює погоду, погода далеко не завжди змінювалася, коли він його діставав. А ще татусь часто брав кулон із собою у маленькі відрядження. Тож я ладен був повірити, що з ним не все так просто. Певно, Ерік міркував ідентично, але не зміг розкумекати інші можливості Каменя. Він прямолінійно скористався його очевидною силою, коли ми з Блейзом напали на Амбер, і минулого тижня, коли налетіли почвари з Чорної дороги. Обидва рази Камінь добре послужив Еріку, хоч і не зміг врятувати йому життя. Тепер я вирішив, що краще б мені заволодіти Каменем. Важлива будь-яка додаткова підмога. І ще мені спало на думку, що було б непогано, якби мене побачили з кулоном. Особливо тепер.

Я відклав нотатки назад у сейф, а Камінь заховав у кишеню. А тоді вийшов з кімнати й рушив донизу. І знову, коли проходив тими галереями, мене переслідувало відчуття, ніби я ніколи не полишав цього місця. Це мій дім, до нього я прагнув. І тепер я став його оборонцем. Ще не одягнув корону, а всі його проблеми вже стали моїми. Яка іронія! Я повернувся, щоб вимагати корону, вирвати її в Еріка, зажити слави і владарювати. Однак усе враз зруйнувалося вщент. Небагато часу знадобилося мені, щоби збагнути: Ерік поводився неправильно. Якщо він і справді упокошив тата, то не мав права на престол. А якщо ж ні, то надто поквапився. У будь-якому разі коронація і так потішила його й без того роздуте его. А я ж також прагнув корони і знав, що можу взяти її. Одначе коронуватися зараз — вершина безвідповідальності: в Амбері розквартировані мої війська, на мене ось-ось упаде підозра в Каїновій смерті, починають вимальовуватись обриси якоїсь фантастичної змови, а батько досі може залишатися живим. Ми зрідка виходили з ним на короткий зв'язок, і якось, багато років тому, він назвав мене своїм наступником. Але навколо так багато хитрощів і лицемірства, що я навіть не знав, кому вірити. Він не відрікся від престолу. А я отримав травму голови, і все ж чудово знав, чого бажаю. Мозок — дивне місце: навіть власній свідомості не варто йняти віри. Чи міг усю цю кашу заварити я? Відтоді багато всього трапилося. Така вже ціна забуття амберитом — не довіряти навіть собі. Цікаво, що сказав би на це Фройд. Хоча йому і не вдалося вилікувати мою амнезію, а все ж він прийшов до дуже логічних висновків про те, яким був мій батько і що у нас за стосунки, але навіть я не здогадувався про це тоді. Хотілося б іще раз записатися до нього на прийом.

Я пройшов крізь мармурову обідню залу в темний вузький коридор, що простягався за нею. Кивнувши вартовому, рушив до дверей. Крізь них — на сходовий майданчик, вперед і вниз. Нескінченні спіральні сходи, що вели ген у нутрощі Колвіра. Кроки. Спалахи то там, то сям. За ними — темрява.

Якоїсь миті здалося, ніби шальки терезів ворухнулися, буцімто я більше не діяв за власною волею, а корився комусь. Мене змушували рухатися, реагувати. Слухняно йти. Один крок перетікав у інший. Де ж усе почалося? Певно, це тривало вже довгі роки, а я тільки щойно почав усе помічати. Можливо, всі ми — жертви, але так, що досі ніхто цього не збагнув. Яка пожива для хворобливих думок... Де ж ти зараз, Зіґмунде? Я прагнув бути королем — досі прагнув бути королем — понад усе. Та чим більше вчився і чим більше думав про те, що вивчив, тим більше видавався самому собі королівським пішаком у шаховій партії Амбера[59]. Я збагнув, що це почуття наростало в мені вже давно — і геть мені не сподобалось. Але ж ніхто з тих, хто коли-небудь ходив під сонцем, не уникав помилок — втішав я себе. І якщо мої внутрішні чуття віддзеркалюють дійсність, мій особистий Павлов[60] з кожним дзвоником усе ближче підходив до моїх ікл. Скоро, вже дуже скоро — я відчував — він підкрадеться неймовірно близько. І то вже я маю подбати, щоб він не зміг ні втекти, ні повернутися знову.

Поворот, поворот, навколо й униз, спалах тут, спалах там, мої думки звиваються, як нитка, що вкриває шпулю, згортаються та розгортаються, і нема певності ні в чому. Знизу долинув гуркіт металу об камінь. Зблиснули піхви вартового. Той підвівся. Мерехтливий вогник у ліхтарі сягнув сильніше.

— Лорде Корвіне...

— Джейм і...

Унизу я взяв з полиці ліхтар, запалив його, повернувся і рушив до тунелю. Темрява розступалася переді мною з кожним кроком.