Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

пролізти в Амбер. Ми не знаємо істинної природи сил, які стоять за цим усім, але вони безумовно лихі та ще й набирають снаги. Мене вже тривалий час гризуть докори сумління: боюся, що це якось пов'язано з моїм прокляттям[58]. Так, я не пошкодував слів. Але прокльони прокльонами, а ми маємо справу з чимось цілком матеріальним, і з ним можна боротися. Саме це ми й збираємося робити. Але увесь тиждень я намагався з'ясувати роль Дари у нинішніх подіях. Хто вона насправді? Що вона таке? Чому так переймалася проходженням Лабіринту? Яким чином їй вдалося досягнути успіху? І та її остання погроза... «Амбер має бути зруйнований», — сказала вона. Те, що це трапилося водночас із нападом з Чорної дороги, видається більше ніж просто збігом. Як на мене, то не окремі проблеми, а різні частини одного мережива. І здається мені, все зводиться до того, що в Амбері є зрадник — Каїнова смерть, записки... Хтось з-поміж нас допомагає зовнішньому ворогові або ж сам стоїть за всім. Тепер, за допомогою ось цього типа, пов'яжи все зі зникненням Бранда, — я копнув труп ногою. — Видається мені, що батькова смерть чи зникнення — також частина загальної канви. А якщо все так і є, знадобилася неймовірна конспірація — деталі одна до одної ретельно припасовувалися упродовж довгих років.

Рендом відчинив сервант у кутку і дістав звідти пляшку та двійко келихів. Наповнивши їх по вінця, простягнув одного мені, а тоді повернувся на свій стілець. Ми мовчки випили за марність буття.

— Добре, — мовив Рендом. — Змови — улюблена справа всіх місцевих, і в кожного було на це достатньо часу. Ми з тобою надто молоді, щоб пам'ятати братів Озріка та Фінндо, які загинули заради Амбера. Але враження, що склалося в мене з розповідей Бенедикта...

— Так, — перервав його я. — Вони наважилися на щось більше, ніж марнославні мрії про трон, і тому виникла необхідність, щоб вони сміливо полягли в бою за Амбер. Я також це чув. Може, так, а може, й ні. Ми ніколи не знатимемо напевне. І все ж... Так, це правильна заувага, однак практичної користі від неї нема. Не маю жодних сумнівів, що таке вже робилося раніше. І багато хто з нас на це здатен. І все ж таки, хто? Доки не дізнаємося цього, залишатимемося стриноженими. І всі наші ходи, можливо, лише зачеплять кінцівки почвари. Поділися здогадами.

— Корвіне, — відказав брат. — Якщо бути цілком чесним, зрадником можна назвати будь-кого з нас — навіть мене, через статус полоненого. Насправді, це може виявитися чудовим прикриттям. Я міг би отримувати справжню насолоду: видаватися безпорадним, а насправді смикати за ниточки, щоб інші танцювали під мою дудку. Кожен з нас. У кожного — свої мотиви й амбіції. А за довгі роки ми всі мали і час, і нагоду підготувати стартовий майданчик. Ні, пошуки підозрюваних — хибний шлях. Будь-хто потрапляє в цю категорію. Подумаймо краще про те, що ж могло б вирізняти таку особистість, окрім мотивів і можливостей. Тобто, я маю на увазі: проаналізуймо вжиті заходи.

— Добре. Починай.

— Дехто з нас більше, ніж решта, знає про принципи роботи Тіней — входи та виходи, як і чому. А ще він має союзників, яких роздобув у далеких краях. Ось це все він і привів до Амбера. Наразі ми не можемо просто поглянути на людину і сказати, чи володіє вона такими знаннями й навичками. Але спробуймо поміркувати, де ж вона цього навчилася. Можливо, зрадник самостійно вивчив усе про Тіні. Або ж міг навчатися постійно, тут, доки Дворкін був живим і охоче давав уроки.

Я опустив очі в келих. Дворкін міг бути досі живим. Він подарував мені засоби для втечі з підземель Амбера — чи ж давно? Я нікому не розповідав про це, і наразі не мав на меті робити таке. По-перше, Дворкін збожеволів — саме тому батько і замкнув його. По-друге, він володів силами, яких я не розумію. Ті свідчили, що старий міг бути доволі небезпечним. І все ж художник доброзичливо схилився на мій бік після краплі лестощів та спогадів. Якщо він досі десь тут, то я гадав, що, озброївшись терпінням, зможу дати йому раду. Тож я зберігав усе це в глибинах свідомості як секретну зброю. Наразі не бачив жодної причини змінювати рішення.

— Бранд часто вештався з ним, — мовив я, нарешті збагнувши, до чого вів Рендом. — Його цікавило подібне...

— Точно, — відповів Рендом. — І він точно знав більше, ніж решта з нас, якщо зміг надіслати мені те повідомлення без Козиря.

— Гадаєш, він уклав угоду з чужинцями, звільнив для них шлях, а тоді з'ясував, що більше не потрібен їм, — і зазнав поразки?

— Не обов'язково. Але, гадаю, і таке можливо. Таким є плин моїх думок — і я не заперечую, що симпатизую Бранду: гадаю, він достатньо знався на проблемі, аби помітити: з Козирями, Лабіринтом і найближчою до Амбера Тінню щось коїться. А потім схибив. Можливо, він недооцінив злочинців і сам виступив проти них, замість того щоби звернутися до тата або Дворкіна. Що далі? Ворог підкорив його та ув'язнив у вежі. Можливо, він надто високо цінував Бранда, щоб убити його, якщо в цьому нема потреби, або ж планував згодом використати його.

— Із твоїх уст це звучить правдоподібно, — сказав я і хотів додати: «І це чудово вписується в твою історію», щоби знову подивитися на його байдуже обличчя, але дещо стримало мене. Коли я був у Блейза, ще до атаки на Амбер, то грався з Козирями, і Бранд на мить встановив зі мною зв'язок. Він згадав про лихо та ув'язнення, а тоді контакт урвався. Це добре узгоджувалося з розповіддю Рендома. Тож натомість я мовив: — Якщо він зможе вказати на винного, потрібно повернути його і попросити вказати.

— Я сподівався, що ти скажеш це, — відповів Рендом. — Ненавиджу залишати такі справи незавершеними.

Підвівшись, я взяв пляшку і наповнив келихи. Ковтнув. Запалив ще одну цигарку.

— Але поки ми візьмемося за це, — мовив я, — потрібно вирішити, як найкраще повідомити звістку про Каїна. До речі, де Флора?

— Гадаю, десь у місті. Зранку вона була там. Певен, що зможу відшукати її для тебе.

— То зроби це. Як знаю, вона єдина з тих, хто бачив