Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

У найгірший з можливих моментів двері шести кабінок за спиною прочинились, і їхні відвідувачі кинулися на мене. Неможливо було ні з чим сплутати ці шипи на руках, завеликі щелепи і палючі очі. Паскудам вдалося не просто наздогнати мене. Вони ще й вбрані були так, як і всі решта людей навколо. Зникли останні сумніви щодо їхньої влади над Тінями.

На щастя, один з них виявився спритнішим за решту. А ще, можливо, через мій зріст, вони не до кінця усвідомили мою силу. Я схопив найближчого за передпліччя (щоб уникнути шипів на руках, якими він так хизувався), зупинив його перед собою, підняв — і жбурнув у решту нападників. А тоді просто розвернувся й побіг. Навіть двері вибив на шляху до свободи. Не зупинявся навіть, щоб застібнути ширінку, аж доки скочив у таксі, де попросив водія гнати так, щоб гума плавилася.

Годі. Тепер мені потрібне вже щось більше, ніж просто притулок. Я хотів роздобути колоду Козирів і розказати комусь із родини про цих типів. Якщо їх створив Ерік, інші також мають дізнатися про їхнє існування. Якщо ж ні, то Еріку теж потрібно розповісти. Якщо вони можуть так легко мандрувати Тінями, то й інші, певно, мають такий хист. Ким би вони не були, а одного дня ці мерзотники можуть стати справжньою загрозою для Амбера. Припустимо — просто припустимо — що ніхто з домашніх не причетний. А що як тато і Бранд стали жертвами якогось невідомого ворога? Насувається якась велика і страшна загроза, а я вступив прямісінько у неї. Ось і чудова причина так старанно переслідувати мене. Я їм аж ґвалт як потрібен. Моя уява розгулялася. Вони можуть заганяти мене в якусь пастку. А раптом неподалік вештаються не лише ті, кого я бачив?

Я опанував себе. Потрібно долати проблеми в міру їхнього виникнення, казав я собі. Ось і все. Відділити почуття від здогадів або принаймні спробувати зробити це. Я потрапив у тінь сестри Флори — вона мешкає на іншому боці континенту, в місцині під назвою Вестчестер[56]. Дістатися до телефона, визначити номер і зателефонувати їй. Сказати, що це терміново й попросити притулку. Вона не відмовить, хай навіть у неї до мене нутряна неприязнь. А тоді скочити на літак і забиратися звідси якомога швидше. Якщо сильно захочеться, можна в польоті вибудовувати всілякі припущення. А поки — поводитися спокійно.

Я зателефонував з аеропорту, і слухавку взяв ти, Корвіне. Ти став тією змінною, яка знищила всі можливі варіанти рівняння, котрі я обміркував: ти враз виник невідомо звідки саме там і саме тоді. Я вхопився за твою пропозицію про захист, але не тому, що настільки його потребував. Тим шістьом я міг би дати раду самотужки. Але проблема полягала вже в іншому: я гадав, що цими типами керуєш саме ти. Мені спало на думку, що ти зачаївся надовго, вичікуючи слушної миті, аби вступити в гру. І тепер, вирішив я, ти приготувався. Це все пояснювало. Ти впорався з Брандом, а тепер разом зі своїми Тіньовими блукальцями-зомбі збираєшся повернутися і заскочити Еріка зненацька. Я хотів бути на твоєму боці, тому що ненавидів Еріка, а ще знав, що ти завжди все ретельно плануєш і зазвичай досягаєш, чого хочеш. Я обмовився про типів, які переслідували мене, аби почути, що скажеш ти. Те, що ти не сказав нічого, нічогісінько й не доводило. Або ж це твої підступи, або ти гадки не мав, де я був. Звісно, варіант, що я мандрую прямо в твою пастку, також лишався, але мені й так не бракувало клопотів, та й не таке я велике цабе, щоб ти позбувався мене для балансу сил. Особливо, якщо запропоную свою підтримку — а це я зроблю із задоволенням.

Тож я полетів. І щоб я скис, якщо ця мерзенна шістка не залізла на борт разом зі мною. Почесний ескорт? — запитував я себе. Краще вже не мудрувати. Коли ми приземлились, я відкинув усі думки і помчав до Флори. А тоді поводився так, ніби нічого й не трапилося, щоб побачити, як же діятимеш ти. Коли ти допоміг мені розправитися з типчиками, я таки остовпів. Ти справді ні про що не знав чи то був хитрий трюк — ти пожертвував кількома солдатами, аби я ні про що не дізнався. Гаразд, вирішив я. Ні про що не питатиму, співпрацюватиму й побачу, що в тебе на думці. Я став бездоганним глядачем для комедії, яку ти розіграв, щоби приховати стан своєї пам'яті. А коли я дізнався правду, було просто запізно. Ми вже прямували до Ребми, і нічого з цього не мало для тебе жодного значення. Згодом, після коронації, я не бачив потреби розповідати про все Еріку. Я перебував у нього в полоні, тож особливої любові до нього не мав. Мені навіть спало на думку, що ця інформація може одного дня виявитися корисною — наприклад, щоб купити свободу — якщо загроза матеріалізується. Стосовно ж Бранда, то я дуже сумнівався, що хтось повірить мені. А якщо і повірять, шлях у ту Тінь знав тільки я. Уявляєш, щоб Ерік звільнив мене за таке? Він би засміявся і запропонував вигадати кмітливішу побрехеньку. А про Бранда я відтоді більше не чув. Інші, здавалося, також. Шанси, що він мертвий, — п'ятдесят на п'ятдесят. Ось та історія, яку я тобі ніколи не розповідав. Тепер ти й міркуй, що це може означати.

3

Я ретельно розглядав Рендома, пригадуючи, яким же хорошим гравцем у карти він був. На його обличчі неможливо прочитати, бреше він — повністю або частково — чи ні. Справа ця домірна розгляданню дзвінкового нижника. А нюанс-то цікавий! Його історія містила багато штрихів, які надавали їй правдоподібності.

— Перефразовуючи Едіпа, Гамлета, Ліра[57] та всіх інших хлопців, — мовив я. — «Хотів би я дізнатися про все раніше».

— Мені зараз справді вперше випала нагода розповісти про все тобі, — відказав Рендом.

— І то правда, — погодивсь я. — На жаль, твої слова не тільки не прояснюють ситуацію, а навпаки — ще більше ускладнюють ребус. А це зовсім не дрібниці. У нас тут від підніжжя Колвіра простягається Чорна дорога. Вона пролягає крізь Тінь, і почварам вдалося скористатися нею, щоби