Читати книгу - "Свобода"

— Я? На щастя, ні. Тобто за винятком власних дітей. Мої діти мені все ще подобаються. Але інші? Ха-ха-ха!

Її хвилюючий сміх, що підіймає настрій, не змінився. Однак під новою зачіскою, під макіяжем очей вона виглядала старшою. Зміна віку відбувається лише в одному напрямку, і, побачивши це, глибинна сутність Катца;, намагаючись захистити його, наказала йому бігти якнайдалі, поки це ще можливо. Спустившись сюди, він ішов за інстинктом; але між інстинктом і планом лежить велика різниця, і зараз Річард почав це розуміти.

— А що тобі в них не подобається? — спитав він.

— Ой, з чого б почати? — замислилась Петті. — Як щодо в’єтнамок? У мене кілька заперечень до цих в’єтнамок. Бо складається враження, наче весь світ — то лише їхня спальня. А вони навіть не чують, як це взуття хлопає їх по ногах, бо всюди ходять із модними пристроями, заткнувши вуха навушниками. Кожного разу, коли сусіди починають дратувати мене, я налітаю на якогось студента і миттєво прощаю сусідів, адже вони, принаймні, дорослі люди. Принаймні, вони не бігають усюди у в’єтнамках, демонструючи, наскільки вони спокійніші й розсудливіші, ніж ми, дорослі. Ніж я, така собі зануда, яка б із радістю не бачила оголених ніг у метро. Бо, насправді, хто може заперечувати можливості побачити такі гарнесенькі пальці на ногах? Ідеальний педикюр? Лише особа, яка має нещастя бути занадто середнього віку, щоб демонструвати світові власний педикюр.

— А я не так уже й багато помічав в’єтнамок.

— Тоді ти і справді ведеш дуже, дуже відлюдне життя.

Тон їх був трохи механічний і уривчастий, а не піддражнюючий, і Катцу не було за що зачепитися. А в умовах відсутності стимулювання його давні сподівання почали в’янути. Петті подобалася йому все менше й менше через те, що виявилася не в тому настрої, в якому, здавалось йому, він неодмінно її застане.

— А кредитні картки? — продовжувала вона. — Використовувати кредитну картку, аби придбати хот-дог чи, взагалі, пачку жуйки? Тобто готівка — це вчорашній день. Так? Але ж готівка примушує людей рахувати: додавати й віднімати. Примушує звертати увагу на людину, яка дає тобі решту. Скажімо, на одну крихітну секунду ти перестаєш бути на сто відсотків холоднокровною людиною, що живе у власному маленькому світі. А з кредитною карткою такого не відбувається. Ти просто ввічливо даєш її, і тобі ввічливо її повертають.

— Твій опис дуже схожий на стан тих дітлахів сьогодні ввечері, — зазначив Катц. — Гарні дітки, але трохи зосереджені на собі.

— Однак до цього краще вже звикнути, чи не так? Джесіка каже, ти влітку будеш по вуха у молоді. Це правда?

— Так. Можливо.

— А вона це сказала досить упевнено.

— Так, але зараз я думаю, що, можливо, й відмовлюсь. До речі, Волтер в курсі.

Петті встала, аби покласти чайні пакетики в мийку, і завмерла там, спиною до Катца.

— Тож, можливо, більше ти не приїдеш, — підсумувала вона.

— Саме так.

— Ну, тоді, гадаю, мені шкода, що я не спустилася раніше.

— Ти б могла під’їхати до мене в місто.

— Точно. Коли б мене запросили.

— Тоді я тебе запрошую.

Вона різко обернулась до нього, примруживши очі.

— Не треба зі мною грати, ясно? Я не хочу бачити цей бік твоєї особистості. Бо від нього мене, так би мовити, нудить. Ясно?

Катц не відвів погляду, намагаючись довести їй, що не жартував, — намагаючись відчути впевненість у тому, що не жартував, — але, схоже, вона лише сильніше обурилась. Петті похитала головою і відійшла у дальній куточок кухні.

— Яку вас з Волтером справи? — жорстоко спитав Річард.

— Не твоє діло.

— Весь час це чую. Що б воно значило?

Вона трохи почервоніла.

— Це значить, не твоє діло.

— Волтер каже, не дуже добре.

— Ну, частково це правда. Більшою мірою. — Вона знову почервоніла. — Але хвилюйся за Волтера, гаразд? Хвилюйся за свого найкращого друга! Свій вибір ти вже зробив. Ти дуже чітко пояснив мені, чиє щастя з нас двох цікавить тебе якнайбільше. У тебе був шанс зі мною, але ти обрав Волтера.

Катц відчув, що втрачає самоконтроль, і це було дуже неприємне відчуття. Тиск між вухами, гнів, що підіймається, жага посперечатися. Він наче раптом перетворився на Волтера.

— Ти мене вигнала, — зауважив він.

— Ха-ха-ха! «Вибач, я не можу приїхати до Філадельфії навіть на один день, через Волтера» — пригадуєш?

— Я це казав одну хвилину. Тридцять секунд. А ти потім продовжила, майже на цілу годину...

— Псувати все. Я знаю. Знаю, знаю, знаю, знаю! Я знаю, хто все зіпсував. Я знаю, що то була я! Але, Річарде, ти ж розумів, як мені важко — важче, ніж тобі. Ти міг би кинути мені рятівний круг! Наприклад, упродовж тієї хвилини розмовляти не про бідолашного Волтера і його бідолашні ніжні почуття, а про мене! Саме тому я і кажу, що ти вже зробив вибір. Може, ти тоді це навіть не усвідомлював, але саме це ти й зробив. Тож тепер живи з ним.

— Петті!

— Може, я все псую, може, я невдаха, але, принаймні, останні кілька років у мене вистачало часу на те, щоб замислитись, і я дещо зрозуміла. Я тепер трохи краще розумію, хто ти такий і як ти дієш. Можу собі уявити, як тобі важко миритися з тим, що наша маленька подружка з Бенгалі зовсім тобою не цікавиться. Як це жахливо неррррвує тебе. Який безлад панує у цьому світі! Яка марна поїздка! Гадаю, ти ще можеш спробувати причарувати Джесіку, але можу лише побажати удачі. Коли ти справді у розпачі, може, краще за все спробувати звабити Емілі з проектного відділу. Але Волтера вона не чіпляє, отже, не знаю, наскільки цікавою вона може бути для тебе — за таких обставин.

У Катца кров кипіла в жилах, голова йшла обертом і трусились руки. Наче він прийняв дозу кокаїну і щедро «залакував» її спиртом.

— Я прийшов по тебе, — тільки й сказав він.

— Ха-ха-ха! Я тобі не вірю. Та ти й сам у це не віриш. Ти зовсім не вмієш брехати.

— А нащо мені сюди приїжджати?

— Не знаю. Непокоїшся щодо розмаїття форм життя і населення, зростання якого можна контролювати?

Він почав пригадувати, як