Читати книгу - "Свобода"

— Я стільки часу злилася на тебе, — продовжувала Петті. — Ти хоч уявляєш? Я надсилала тобі купу е-мейлів і ніколи не отримувала відповіді, вела принизливі односторонні розмови з тобою. Ти хоч читав ті е-мейли?

— Більшість із них.

— Ха. Не знаю, чи це покращує ситуацію, чи погіршує. Гадаю, взагалі це не має жодного значення, оскільки все однаково відбувалося лише в моїй уяві. Я три роки вбила на мрії про те, що (і я сама розуміла це!) ніколи не зробило б мене щасливою. Але яка різниця? Я все одно мріяла. Ти був для мене наче важкий наркотик, від якого я ніяк не могла відмовитися. Все моє життя нагадувало тугу за згубним наркотиком, хоч я і розуміла, що він шкідливий для здоров’я. І лише вчора, буквально вчора, коли я нарешті побачила тебе, я усвідомила, що наркотик мені більше не потрібен. Щось типу «Та про що я взагалі думала? Він приїхав заради Волтера!»

— Ні, — заперечив Катц. — Заради тебе.

Вона навіть не слухала його.

— Я почуваюся такою старою, Річарде. Коли людина марнує своє життя, це зовсім не означає, що життя не проходить. Насправді у такому разі життя минає навіть швидше.

— Але ти не схожа на стару. Ти чудово виглядаєш.

— Ага, і саме це і має значення — лише це, так? Я стала однією з тих жінок, хто тяжко працює, аби мати гарний вигляд. Коли я зможу продовжувати в тому ж дусі і, врешті-решт, перетворюсь на вродливий труп, можна буде сказати, що я пречудово вирішила велику проблему.

— Їдьмо зі мною.

Вона похитала головою.

— Просто їдьмо. Оберемо собі якесь приємне місце, а Волтер нехай насолоджується свободою.

— Ні, — відгукнулась вона, — хоча мені приємно нарешті почути це від тебе. Я можу вставити ці слова у спогади про останні три роки свого життя і створити навіть іще кращу фантазію про те, що могло би статися, коли б... Це дуже збагатить моє і так багате уявне життя. Тепер я можу уявити, що залишилась у тебе в квартирі, а ти поїхав у світове турне і трахаєш дев’ятнадцятирічних дівчаток; чи що я поїхала з тобою і стала матусею для тебе і твоїх друзів — ну, ти розумієш: склянка молока й свіже печиво кожної ночі, о третій годині, — чи що я стала новою Йоко Оно, і всі винуватять мене в тому, який ти став блідий і слабкий; а потім я б стала влаштовувати тобі жахливі сцени, і ти б поступово зрозумів, як погано, коли я присутня в твоєму житті. Цього вистачить на багато місяців фантазій.

— Не розумію, чого саме ти хочеш.

— Повір: коли б я сама це розуміла, ми б зараз не вели цю розмову. Насправді, раніше я вважала, ніби знаю, чого бажаю. Я знала, що бажання мої погані, але я вірила, ніби знаю їх. А тепер ти тут, і ніби не було всіх тих років.

— От тільки Волтер упадає за дівчиною.

Вона кивнула.

— Так і є. І знаєш що? Виявляється, це надзвичайно боляче. Страшенно боляче. — На очах у неї виступили сльози, і вона швидко відвернулась, або приховати їх.

У свій час Катцу довелося побачити багато жінок у сльозах, але сьогодні він уперше вимушений був дивитися, як жінка плаче через кохання іншої людини. І йому це аж ніяк не сподобалось.

— У четвер увечері він повернувся додому, — продовжувала вона. — Я можу це тобі розповісти, адже ми старі друзі, чи не так? У четвер увечері він повернувся з поїздки до Західної Вірджинії, піднявся до моєї кімнати — те, що відбулося потім, Річарде, дуже нагадувало те, чого я завжди бажала. Завжди бажала. Все своє свідоме життя. Я навіть ледь упізнала його обличчя. Він наче втратив розум. Але єдина причина, з якої я отримала те, що отримала, полягала в тому, що я його вже втратила. Це було маленьким прощанням. Маленьким подаруночком на прощання, аби показати мені, що я втрачаю, назавжди. Бо я робила його занадто нещасним занадто довгий час. І тепер він нарешті готовий для чогось кращого, але у жодному разі не зі мною, бо я робила його занадто нещасним занадто довгий час.

З того, що Катц зараз вислуховував, йому ставало зрозумілим, що він спізнився на сорок вісім годин. Сорок вісім. Неймовірно.

— Але ти все ще можеш це отримати, — зазначив він. — Зроби його щасливим. Стань гарною дружиною. І він забуде дівчину.

— Можливо. — Вона обережно витерла сльози долонею. — Коли б я була розсудливою, цілісною людиною, напевно, саме це я б і спробувала зробити. Оскільки, розумієш, колись я дуже хотіла стати переможцем. Колись я була борцем. Але у мене з’явилась алергія на розсудливі вчинки. Я витрачаю життя на те, що гніваюся на себе через розчарування самою собою.

— Саме тому я тебе кохаю.

— О, тепер у нас з’явилось кохання? Кохання... Річард Катц говорить про кохання! Напевно, це знак, що мені час іти спати.

Це була прощальна репліка; він не став намагатися зупинити Петті. Однак його віра у свої інстинкти була такою сильною, що через десять хвилин, підіймаючись до кімнати для гостей, Річард уявляв собі, що відчинить двері й побачить жінку в його ліжку. Але замість Петті він побачив на подушці товстий, не переплетений рукопис з її ім’ям на першій сторінці. І назву: «Минулі помилки».

Він посміхнувся. Потім поклав за щоку великий шматок табаку і сів читати, час від часу спльовуючи слину у вазу на тумбочці, — доки за вікном не почало зоріти. Він помітив, наскільки сильніше його зацікавили сторінки, де мова йшла про нього, ніж інші; це підтвердило його давню підозру, що люди хочуть читати лише про себе. Потім він відзначив, цього разу із задоволенням, що ця його версія дуже приваблювала Петті, — і пригадав, що саме приваблювало в ній його. Утім, найсильнішим відчуттям, яке переповнило його, коли він прочитав останню сторінку й сплюнув у вазу вже майже чисту слину, було відчуття