Читати книгу - "Свобода"

На хвилину в тому, що вважалось його душею, відчинились двері — достатньо широко, аби він зміг побачити власну гордість у жалюгідних ранах; але він швидко зачинив ті двері і став міркувати про те, як йому вистачило дурості бажати цю жінку. Так, йому подобалося, як вона розмовляє; так, у нього є фатальна слабкість до певного типу чікс — розумних, але схильних до депресії; але єдиний знайомий йому спосіб спілкування з такою чіксою — трахнути її, піти геть, повернутися і трахнути ще раз, знову піти геть, знову відчути ненависть, знову трахнути і так далі. Тепер він шкодував, що не може повернутися назад у часі й привітати того себе, яким він був у віці двадцяти чотирьох років і проживав у огидному помешканні в південному районі Чикаго, — привітати з тим, що він зрозумів: така жінка, як Петті, призначена для такого чоловіка, як Волтер, бо йому — незважаючи на притаманні йому дурощі — вистачило терплячості й уяви керувати нею. Помилка, якої Катц припустився з тих часів, полягала в тому, що він постійно повертався до сцени, у якій йому судилося зазнати поразки. Весь документ Петті свідчив про виснажливу важкість зрозуміти в таких ситуаціях, що «добре», а що ні. Він дуже добре розумівся на тому, що є «добрим» власне для нього, і зазвичай цього цілковито вистачало для будь-яких цілей у житті. І лише в компанії Берґландів він відчував, що цього геть недостатньо. І йому набридло це відчуття, він нарешті був готовий покінчити з цим.

— Що ж, друже мій, — пробурмотів Катц. — Ось і настав кінець нашій дружбі. Цей раунд ти виграв, старий.

Світло у вікні ставало все яскравішим. Він пішов до ванної, змив слину й табак і повернув вазу на місце. На радіоприймачі світився час — 5:57. Він зібрав речі, спустився сходами До контори Волтера і поклав рукопис просто у центр столу. Маленький прощальний подарунок. Хтось має очистити атмосферу, хтось має покласти край усьому лайну, а Петті, вочевидь, на це не здатна. Отже, вона хоче, аби брудну роботу зробив Катц? Що ж, гаразд. Він готовий зіграти роль крутого хлопця, Його покликання — казати неприємну правду. Бути козлом. Він пройшов центральним коридором і.вийшов на вулицю через парадні двері з «англійським» замком. Клацання, коли він зачинив двері, пролунало невідворотно. Прощавайте, Берґланди.

За ніч повітря стало вологим: автівки Джорджтауна вкрила роса, і незвичайні панелі тротуарів міста тепер блищали від води. На деревах розпускалися бруньки, співали птахи; ранній літак перетинав бліде весняне небо. Навіть дзвін у вухах Катца ніби вщух, притлумлений навколишнім ґвалтом. «Гарний день, щоб померти!» Він спробував пригадати, хто це сказав. Скажений Кінь? Ніл Янг?

Повісивши сумку на плече, він став спускатися схилом у напрямку сумного транспорту, що зітхав, і врешті-решт дійшов до довгого мосту, що вів до центру американського світового панування. Зупинився десь посередині мосту, поглянув на любительку бігу підтюпцем на доріжці далеко внизу, що йшла уздовж річки, і спробував вирахувати, виходячи з інтенсивності Світової взаємодії між її дупою і його сітківкою, наскільки це насправді гарний день для смерті. До землі було так далеко, що коли пірнути, то він неодмінно загине, а зробити це треба саме пірнаючи. Будь чоловіком, стрибай головою вперед. Так. Його член саме казав комусь (чи чомусь) «так», і це «щось» точно не було занадто широкою дупою бігунки, що віддалялася.

Може, в посланні його члена, через яке він поїхав до Вашингтона, містилася саме смерть? Може, він просто невірно зрозумів пророцтво? Він був упевнений: ніхто не сумуватиме за ним, коли він помре. Таким чином він звільнить Петті й Волтера від клопоту через нього, звільнить самого себе від того клопоту, що завжди приносить у власне життя. Він може вирушити туди ж, куди і Моллі, а до неї — його батько. Катц придивився до того місця, де він, скоріше за все, приземлиться: добре утоптаної смуги гравію та грязюки, і спитав себе, чи цей шматок землі, який не піддається опису, вартий того, аби вбити його. Його, великого Річарда Катца! Чи вартий?

Він посміявся над таким питанням і пішов далі.

Повернувшись у Джерсі-сіті, Катц зітнувся в герці з морем мотлоху в своєму помешканні. Відчинив вікна, аби впустити свіже повітря, й узявся за генеральне прибирання. Вимив і витер усі тарілки, викинув купи непотрібного паперу, вручну видалив три тисячі спам-листів із комп’ютера, час від часу зупиняючись, аби вдихнути, запахи болота, гавані й сміття, характерні для теплих місяців у Джерсі-сіті. Як стемніло, він випив пару пляшок пива, розпакував банджо і гітару й переконався, що кілок на грифі гітари «Стратокастер» за місяці, що вона провела у футлярі, жодним магічним чином не полагодився. Випив третю пляшку пива і подзвонив барабанщику «Горіхового сюрпризу».

— Привіт, бовдуре, — сказав Тім. — Невже ти нарешті зателефонував?

— Що я можу відповісти, — зітхнув Катц.

— Як щодо «Мені дуже прикро, що я такий лузер, і що підвів вас, і що п’ятдесят разів поспіль збрехав вам» як, бовдуре?

— Так, на жаль, мені треба було подбати про одну річ.

— Точно, бовдурина суть вимагає дуже багато часу. Якого біса ти взагалі мені подзвонив?

— Хотів спитати, як у вас справи.

— Тобто, коли не враховувати, що ти виявився покидьком, і лузером, і насрав на нас у п’ятдесят різних способів, і постійно брехав нам?

Катц посміхнувся.

— Може, тобі варто написати перелік усіх скарг і надіслати його мені, щоб ми зараз могли поговорити про щось інше?

— Та я вже так і зробив, ідіоте. Ти хоч раз за останній рік перевіряв електронну пошту?

— Ну, тоді передзвони мені пізніше, коли захочеш. Я увімкнув телефон.

— Ти увімкнув телефон? Гарний жарт, Річарде. А комп’ютер? Він теж працює знов?

— Просто хотів зазначити, що коли захочеш подзвонити, то я зніму слухавку.

— Та просто хочу зазначити, щоб ти пішов у дупу, козел.

Катц закінчив розмову у гарному настрої. Він подумав, що навряд чи Тім витрачав би час на