Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

— Тікатимеш? — запитав його якось.

— Ясний пане, честю присягаюся, не тікатиму.

— А чому ні?

— Не знаю, ясний пане, — відповів Дабіша, і це сподобалося Мехмеду Скадранину. Він наказав прикувати цього раба на першій веслувальній лаві, анатолійцеві ж, чиїм обов’язком було підганяти веслярів, звелів оминати Дабішу своїм канчуком.

Заковування тривало цілий ранок, і проводив його місцевий грецький коваль, саме для цього приведений на корабель.

Мехмед обрав мертве кування: це означало, що кайдани більше не можна буде розкувати, тільки перепиляти у разі потреби. Але такої потреби, очевидно, не буде. Він зробив це, щоб не довелося зайвий раз щось пояснювати екіпажу, вселяти в них марні надії й віру в будь-що інше, окрім героїчної смерті, котра їх усіх, попри вчинене зло, яке, зрештою, й привело їх саме на цю галеру, за Аллаговим задумом, приведе просто в рай.

Рабам було байдуже, як їх кують, їхня справа — бути і назавжди залишитися тут, а чи розраховували вони при тому на якісь свої раї — годі знати. Дабіша був задоволений, бо вчергове зустрів доброго чоловіка. Думав, яке ж це диво, що всі його господарі такі люди, і на світі краще бути рабом, ніж володарем. Усі господарі були глибоко стурбовані.

Але морських аскерів охопив відчай через те, що повідомив їм мертвим куванням Мехмед Скадранин. Більшість із них не були ні досвідченими матросами, ні воїнами, опинившись на цій галері у покарання, через погану репутацію чи правопорушення, непослух, пиятику, єресь, або лише тому, що в недобрий час комусь не сподобалися. Кому?

Алі-паші та його почту, адміралам та вченим мужам, які сиділи на оксамиті, знічев’я креслили чужі долі й перерозподіляли їх у спосіб, у якому не було ні ладу, ні сенсу? Кожен думав про себе, знаходив свої причини гіркої долі й називав на ім’я, прізвище й звання конкретного винуватця, але спільним для всіх був відчай, бо ж вони уже мертві, але ще мусять пройти через муки вмирання.

Те, чого хотів досягнути мертвим куванням Мехмед Скадранин, не сталося. Замість розгорітися у серцях людей, їхня віра всохла на пекучому грецькому сонці, стала сіллю на язиці й піднебінні, сіллю у горлянці й у шлунку, сіллю, що роз’їдає людські тіла, але не дає їм зогнити. Причина була в тому, що він сам давно вже втратив віру і не сподівався ані раю, ані райських гурій; до того ж не думав, що Бог особливо переймається світом, який створив. Навіть якщо й дивиться на когось, то про нього вже точно забув. Якби не було так, Мехмед не розділився б на двох окремих людей. Один плаває на кораблі, прислухається до вітрів і питає в моря ласки, а другий стоїть на березі озера і спостерігає за життям, у якому його нема. Перший усе знає, а другий відчуває.

У підручниках написано, що сьомого дня місяця жовтня року 1571-го зійшлися два найпотужніші військові флоти в історії Середземномор’я. На боці Священної ліги в битві брали участь 232 галери, 44 000 моряків і 28 000 солдатів, у той час як турецькі сили складалися з 232 галер, 6 галіотів, 50 000 моряків і 25 000 солдатів. Вони зустрілися при Лепанто, що за чотири століття по тому називатиметься Навпактос, а в битві загинуло чи потонуло 40 000 людей під Аллаговим та 10 000 під Господнім знаменами. Турки втратили 200, а християни тільки 15 галер, з чого можна зробити висновок, що результат битви був відомий майже заздалегідь. Вирізнялися геніальною морською стратегією венеційські, іспанські, ба навіть деякі далматинські капітани, винятковою була й солдатська доблесть, і готовність в ім’я Христове назавжди покласти край турецькому пануванню на морі. Останнє, безумовно, вдалося. Чотири століття по тому ніхто на згадку про Туреччину й турків не думає про море й моряків.

Однак результати битви при Лепанто не були аж такими однозначними, як стверджують історики, західні так само, як і східні, та й на основі статистики смертей і рідкісних свідоцтв уцілілих не можна зробити висновку про те, що відбувалося при Лепанто, але й, ще важливіше — що відбувалося до того, як одні й другі допливли до місця, де вступили в бій. Тож немає свідчень ні про шторми, які супроводжували Алі-пашу впродовж усього шляху, через які він іще до початку битви втратив десяток галер, ані — що значно важливіше — про сили, віру і впевненість у собі. Він програв свою битву, ще й не припливши під Лепанто, але про це ніде й ні від кого нема жодного слова, бо для імені Мехмеда Скадаранина, чоловіка, що знав усі вітри краще, ніж будь-коли будь-який смертний знав слова Одкровення Господнього, не було місця в історичних книгах. Не було його через марнославство Алі-паші, але й — більше таки через це — через події та обставини, що вислизають з раціонального розуміння життя і світу, тому їх заведено пильно уникати в будь-якій історії.

* * *

Ось що відбувалося після того, як П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто і Мехмед Скадранин могли вже неозброєним оком побачити кораблі одне одного. Венецієць, як скажений, підганяв своїх веслярів, Алачу наказав уклякнути на носі й молитися. І нехай не припиняє, що б довкола нього не відбувалося, бо іншого завдання в нього нема. Хтось казав, що їм не варто іти першими й в обхід усіх, — це суперечить логіці морської війни й веде до певної, ще й безглуздої смерті, але П’єтро не здавався. Серце його хотіло вибухнути від страху і прагнуло, щоб усе це скінчилося якнайскоріше. Останніми ночами він боявся, що матроси вб’ють його вві сні, боявся хварян, але боявся й десятка своїх людей, які надміру зблизилися з острів’янами, і щоразу, якщо він завчасно не зупиняв суперечку, виступали на їхньому боці. Ніхто не дивився йому в очі, а ще він бачив, як вони хрестяться, наче відганяють мух з обличчя чи жестами показують пану Богу, щоб уступився їм з дороги. Те, що він робив зараз, було зокрема і з ненависті до них. Скрипіли весла й лускали мозолі, один весляр безсило похилився, на що П’єтро витягнув ножа і встромив йому під лопатку. Чоловік навіть не ворухнувся. Потім у такий самий спосіб францисканець убив галерника, що був