Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Дідок Меррівезер, зустрівши кількома годинами пізніше дядечка Генрі Гамільтона в салуні «Модне дівча», переповів йому цю ранкову пригоду. Зробив він це з неабияким задоволенням, радий, що у когось вистачило духу втерти носа його грізній невістці.

— Ну й чим же скінчила ця зграя дуреп? — роздратовано поцікавився дядечко Генрі.

— З певністю я не знаю,— відповів старий,— але виглядає на те, що Меллі в цьому забігові ловко їх обійшла. Закладаюся, що всі вони, бодай по разу, а відвідають Батлерів. Люди, Генрі, вельми поважають вашу небогу.

— Меллі — наївнячка, а дами мають рацію. Скарлет — добра пташка, і я досі не можу збагнути, з якої речі Чарлі був одружився з нею,— понуро прорік дядечко Генрі.— Проте Меллі певною мірою теж має рацію. Родини тих чоловіків, яких урятував капітан Батлер, повинні хоча б з чемності скласти їм візит. Коли хочете знати, то я, власне, не маю нічого проти Батлера. Рятуючи наші шкури в ту ніч, він повівся як порядна людина. А от Скарлет — ця сидить мов реп’ях у мене під хвостом. Надто велика вона спритнюга, і сама ж на цьому й потерпає. А проте я завітаю до них. Пристібайка чи ні, але Скарлет зрештою мені родичка. Я сьогодні ж таки й сходжу.

— І я з вами, Генрі. Доллі знавісніє, почувши, що я пішов туди. Стривайте-но, я смикну ще разочок.

— Ні, вип’ємо в капітана Батлера. Хоч би там як, але напої у нього завжди добрі.

*

Рет сказав, що стара гвардія ніколи не здається, і мав слушність. Він розумів, як мало важать ті нечисленні візити до них, і розумів, чим їх викликано. Перші завітали родини чоловіків, які брали участь у тому невдалому наїздові клану, однак майже ніхто не повторив свого візиту. І ні від кого з них Батлер не почув запросин у гості.

Рет сказав, що вони й по одному разу не прийшли б, якби не страх перед Мелані. Звідки у нього взялася ця думка, Скарлет не знала, але відкинула її з цілковитою зневагою. Бо який там вплив могла мати Мелані на осіб такого крою, як місіс Елсінг чи місіс Меррівезер? А що вони більше не заходили до них, її мало цікавило,— власне, вона ледве чи й завважила їхню відсутність, бо в їхніх готельних покоях роїлося безліч гостей іншої породи. Корінні атлантці називали їх «новими людьми», але частіше вживали дещо експресивнішого виразу.

Багато таких «нових людей» оселилося в готелі, дожидаючи, як Рет і Скарлет, поки добудують їхні будинки. Ці новоприбульці були веселі й заможні і подібно до Ретових приятелів з Нового Орлеана — вишукано вдягнені, легкі на тринькання грошей і не дуже охочі розводитися про своє минуле. Всі вони належали до республіканців, а до Атланти їх привели «ділові зв’язки з урядом штату». В чому саме полягали ці зв’язки, Скарлет не знала, та й не цікавилась.

Рет міг би просвітити її в цьому плані: ділові інтереси їхні були такі самі, як і в канюків, що накидаються на мертвеччину. Вони нюхом чули здалеку смерть і несхибно зліталися сюди звідусюди, щоб насититись. Джорджіанці вже були не при владі у своєму штаті, Джорджія лежала безсила, і всіляких авантюрників тут кишма кишіло.

Дружини знайомих Ретові пристібаїв та саквояжників цілими гуртами сходилися до них на гостину, так само як і «нові люди», з якими Скарлет запізналася, спродуючи їм деревину на спорудження будинків. Рет сказав, що коли вже вона має з ними ділові зв’язки, то повинна й приймати їх, і після перших їхніх відвідин вона дійшла висновку, що з ними навіть цікаво. Вони гарно вбиралися, ніколи не заводили балачок про війну й скрутні часи, а обмежувались розмовою про останні моди, скандальні пригоди та гру у віст. Скарлет ніколи раніше не брала карт до рук, але тепер залюбки приохотилася до вісту, зробившись невдовзі непоганим гравцем.

Коли тільки вона бувала у себе в номері, там завжди збиралася компанія гравців у віст. Щоправда, тепер вона не часто сиділа у себе: майже всю її увагу поглинало будівництво власного будинку, і їй було не до гостей. У ці дні Скарлет не дуже обходило, відвідує її хто чи ні. Свої товариські забави вона хотіла відкласти до тієї пори, коли дім добудують і вона стане господинею найбільшої в Атланті оселі й уряджатиме найвишуканіші в місті прийоми.

Протягом довгих теплих днів вона приглядалась, як велично постає її будинок з червоного каменю, критий сірим гонтом, як він підноситься над усіма іншими будинками Персикової вулиці. Забувши про свою крамницю й тартаки, вона мало не весь час проводила на будівельній ділянці — сперечалася з теслями, заводилася з мулярами, докучала підрядникові. Стіни швидко росли і, дивлячись на них, вона з задоволенням думала, що після закінчення цей будинок буде найпросторіший і найгарніший на все місто. Він матиме імпозантніший вигляд, ніж навіть поблизький особняк Джеймса, недавно придбаний під офіційну резиденцію губернатора Буллека.

Поруччя й карнизи в губернатор овій резиденції прикрашало вигадливе різьблення, але його й порівняти не можна було з мереживним плетивом будинку Скарлет. Губернаторів особняк мав бальну залу, однак вона здавалася завбільшки в більярдний стіл проти величезної палати для бенкетів, яка займала весь третій поверх у Скарлет. І взагалі в домі Скарлет усього було більше, ніж у губернаторовому особняку, та й у будь-якому іншому будинку Атланти — більше бань, колон і веж, більше балконів і громовідводів, більше вікон з кольоровими шибками.

Довкола будинку простягався кружганок зі сходинками з усіх чотирьох боків. На широкому подвір’ї стояли масивні чавунні лавки, чавунна альтанка, споруджена, як запевняли Скарлет, у чисто готичному стилі й названа модним слівцем «бельведер», а також дві чавунні статуї — одна оленя, а друга дога, здорового, як шотландський поні. Для Вейда й Елли, трохи приголомшених розмірами, пишнотою і модною на той час затемненістю нової їхньої домівки, ці двоє металевих звірят були єдиною відрадою.

Всередині будинок опорядили так, як того воліла Скарлет: грубі червоні килими на всю підлогу, портьєри з червоного оксамиту, всюди найсучасніші меблі з чорного полірованого горіха, оздоблені різьбленням де тільки можна і оббиті такою ковзькою тканиною з кінського волосу, що дамам доводилося сідати якомога обережніше, щоб не з’їхати на підлогу. Скрізь на стінах були дзеркала, а у простінках стояли трюмо, всі в золочених рамах — Рет якось недбало зауважив, що цих свічад було