Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Михайлівського поселення, де було знайдено велику кількість кісток тварин, серед яких свійські становили 90 %, а дикі лише 10 %. Таким чином, їхнє співвідношення свідчить про перевагу скотарства над полюванням. Пізніше це було підтверджено матеріалами з інших поселень, а також поховань. Було ясно, що головну роль у степовій череді відігравала велика рогата худоба, відтак — дрібна, кінь та свиня. У західних районах степу кінь набув значного розповсюдження. А. А. Браунер на поселенні біля Сухого Лиману визначив кістки коней трьох порід: тонконогої східної, ширококопитної, яка використовувалася для сільськогосподарських робіт, та проміжної.

Клімат західних районів, найбільш м’який у євроазіатських степах, уможливлював утримування худоби на паші з березня по грудень. За доби пізньої бронзи скотарство регулювалося. Із червня по вересень, коли степ вигоряв через незначну кількість опадів, пасовиська поділялися на ділянки, випас на яких здійснювався по черзі. Напевне, перевага надавалася приселищному типу скотарства. Найповніше вивчене скотарство сабатинівської культури, котра відноситься до доби пізньої бронзи. Встановлено відсотковий склад окремих видів. Так, великої рогатої худоби було від 32 до 39 %, коней — 18—21 %. Свиней було мало. Їхні кістки знайдено на одному з найпівнічніших поселень — Чикалівці, де вони становлять 10—11 %. На південних поселеннях їх зовсім мало[338]. Про важливу роль коней свідчать досить часті знахідки псаліїв (Степове, Ташлик, Сабатинівка, Чикалівка та ін.).

Важко уявити картину різних скотарських систем. Але не виникає сумнівів, що скотарство степових районів відрізнялося від лісостепових, а особливо від поліських.

Племена доби бронзи знали всі основні види свійських тварин. Крім того, на Лівобережжі був відомий верблюд, а на Правобережжі за доби пізньої бронзи — свійські осел та кіт. Є підстави зробити припущення, що у степових та лісостепових районах протягом доби бронзи переважала велика рогата худоба — головний постачальник м’яса та молочних продуктів. Результати статистичного аналізу дають змогу дослідникам говорити про деякі зміни порід великої рогатої худоби. Так, В. І. Цалкін відзначає дуже великі розміри кісток на Поділлі та Верхньому Подніпров’ї.

Кістки дрібної рогатої худоби виявлено на всіх поселеннях лісостепу, починаючи від ранньобронзової доби. У середньому її періоді кількість дрібної рогатої худоби в цих районах помітно зростає, а наприкінці доби бронзи у деяких районах, наприклад Подністров’ї, вона відіграє значну, якщо не домінуючу, роль. Є відомості, що вівці були значно меншими за сучасних, самці були рогатими, а самки — комолими. Досить численними були свійські свині. Особливого поширення вони набули у смузі широколистяних лісів. На погляд В. І. Цалкіна, було принаймні три популяції свійських свиней. Надто великими були свині Оки та Подесення[339].

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки[340]. Але в культурах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісостепу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у середній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах України. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрідний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси притягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах зберігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зрозуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порівняно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен Полісся особливо масштабним було скотарство[341]. Це пояснюється передусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзначають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восени, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводили з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці[342]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практично не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слабким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному поселенні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки собаки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припущення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свідчить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використовували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спеціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знайдено. Деякі дослідники вказують на існування громадських загонів, розташованих у центрі поселення[343]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося запасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебувала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кормів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи бронзи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тваринництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним поверненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’язане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, городи. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які використовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угіддя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, принаймні для теренів України. За писемними та етнографічними джерелами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в українських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яскравим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь кочового скотарства. Більш