Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Із коридору долинули голоси. Чоловіки й жінки гукали її. Поміж них і Сартин голос. А ще Сінів. Вона відчувала, що ридає, але не звертала на це уваги. Вона не могла програти. Ніяк не могла. Тільки не цього разу. Не зараз.

На одну болісну мить не відчула того декомпресійного пристрою на своїй талії. Ляснула долонею по тому місцю, де його приліпила, а воно є! От тільки б дістати скафандр. Сіпнула ще одні дерцята. Відчинились. Аж серце їй стрепенулось. Он він висить, простий скафандр, розгойдуючись, за нульової g, на тонких еластичних стрічках. Потяглася рукою до...

Й зупинилась.

«Вони виявлять пропажу одного скафандра! — підказав їй тонесенький голосок із глибин підсвідомості. — І дізнаються, куди ти подалася. Й поженуться за тобою!»

Вона зади′хала часто й важко, серце несамовито закалатало. Річ, про яку вона намагалася не думати протягом останніх годин, вискочила на передній край свідомості — рукою помочі, давнім другом. «Там менше п’ятдесяти метрів. Це недалеко. Ти це втнеш!»

Вона зачинила шафку. Внутрішні двері шлюзу якраз відчинені. І вона кинулася туди, змушуючи себе хекати. Аби перенасичитися киснем. Їй годі було визначити, чи оце паморочення в неї від надміру кисню, а чи від якої екзистенційної млості. Так, вона й справді йшла на це. Без скафандра, фактично гола, в пустку. Долонями до зовнішніх дверцят люка. Гадала: вони холодні. Але ні, та сама температура, що й підлоги чи стін. А їй не вірилося.

П’ятдесят метрів крізь жорсткий вакуум. Мо’, трохи менше. Мо’, й вийде в неї. Але тепер не збити тиску. Ті довгі секунди прохо­дження через шлюз до зовнішньої ніщоти заберуть, можливо, більше часу, ніж вона мала. Доведеться їй це видихнути. Від повного тиску в ніщо — за частку секунди. А як затримати дихання, то порвуться легені. Тож доведеться видихнути все повітря, аби пустка увійшла в неї. Огорнула серце. І навіть якщо це спрацює, то обов’язково за­шкодить їй.

Та вона впорається.

Голоси гучні, стають дедалі гучніші. Хтось викрикнув: «Знайти ту довбану суку!» Ось Сін пікірує повз шафки, а за ним Сарта. «Це добре, — подумала вона. — Чудово. Хай побачать». Індикатор під її пальцем зробився із зеленого червоним. Ось Сін пересягнув через приміщення, з безсловесним криком, бо внутрішні двері вже почали зачинятись. На мить їй видалося, що він нічого не вдіє, але він устиг учепитись за край дверей і таки протиснувся досередини. Вона хотіла випхати його назад, та де там! Він таки вдерся.

Двері шлюзу й зачинились за ним, клацнувши магнітними печатями. Наомі трималась за контрольну панель, чекаючи, що ось зараз він ударить її. Ногою копне. Придушить за шию. Тамбур шлюзу був невеликий, тож Сін міг тримати обидві стулки дверей обіруч. Як він нападе, ніяк не врятуєшся. Але він не напав. Потойбіч дверей щось кричала Сарта. Наомі набрала аварійне відхилення програми. З’явилися три опції: ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ КОРАБЛЯ, ВІДЧИНИТИ ЗОВНІШНІ ДВЕРІ, ПОВТОРНИЙ ЦИКЛ.

— Кісточко, не роби цього! — Він простер свої долоні, широкі й порожні. — Ти хороша. І все добре.

— І що ж ти робиш? — запитала його Наомі, сама дивуючись, скільки болю в її голосі. — Чого ти сюди вдерся?

— Бо ти — мій рід, тямиш? Ми є Пояс. Народжені в дрейфі. Ти, я. Всі тут. — Очі йому наповнилися слізьми, хвильками наповзаючи на зіниці, райдужку, бо не було тяжіння, яке б усувало поверхневий натяг. — Ми ж бо так далеко мандруємо — ми, земля обітована! І ми йдемо купно, всі разом. Ти, і я, і всі.

— Ти не врятуєш мене! — йому вона.

Здоровило згорнув руки на грудях.

— То хай я загину, тебе рятуючи. Ти ж мій рід. А ми дбаємо одне про одного. Турбуємось. Не будемо стояти поруч байдужими свідками твоєї загибелі. Нізащо!

Вона мала б дихати на повні груди, наповнюючи кров киснем. Мала б летіти крізь пустку. А Сін плавав собі, поволі крутячись за годинниковою стрілкою, зціпивши губи й провокуючи її покинути його напризволяще. Провокуючи, щоб вона перестала бачити себе оточеною любов’ю цих людей, бачити тут свою родину й те, що вона нібито вся тут.

Хтось звідтам грюкнув кулаком у внутрішні двері шлюзу. Закричали гучніш. Більше голосів. Що діяти? Відчинити внутрішні двері? Але ж Сін нізащо не вийде сам-один. А міг би досі збити її з ніг. Отже, зробив свій вибір. Її серце розривалося надвоє. Не могла ж вона розчахнути двері. А мала б. І не могла вбити Сіна. Але не могла й врятувати. «Хоч би що ти зробила зараз, — подумала вона, — шкодуватимеш про це довіку». А секунди минали...

Ось новий голос. Філіп гукає до неї крізь двері. Чула, як він кричма наказує їй відчинити їх. Аж несамовитий голос.

І яка лиха сила загнала її в це становище?

— Будь сильна, — сказав їй Сін. — Заради Філіпа — будь сильна!

— Гаразд, — мовила Наомі. Вона якнайширше розкрила рота, мов позіхаючи, відкривши горлянку аж до євстахієвих труб. Сін скрик­­нув — бо вона натисла кнопку ВІДКРИТИ ЗОВНІШНІ ДВЕРІ. Сильно сіпнуло її повітря, вилітаючи назовні. Цей невидимий напад на кожний квадратний сантиметр її плоті наповнив їй кров адреналіном. Повітря, вивертаючи їй легені, шугонуло з них на­зовні. Сін, щоб його не винесло, вхопився за одвірок шлюзу, але його завертіло, й він, зойкнувши, вилетів у порожнечу.

Легені порожні — немає цього життєвого припасу. Але вона й далі не затримувала подиху, аби вийшов увесь газ, що ще лишався в її органах. Дехто міг затримувати своє дихання на дві хвилини. А вона у вакуумі, без сторонньої допомоги, протримається секунд п’ятнадцять, не довше.

«Тисяча одна». Наомі рушила, хапаючись, рука за рукою, за внутрішні двері, й виглянула назовні. Там панувала порожнеча, великий собор, повен зір. «Чецемока» жевріла під сонячним світлом — яскравіше осяяна, ніж будь-коли Земля. Пуповина звисала ліворуч, надто яскрава, якщо прямо дивитися на неї, і вже до половини прибрана. А їй боліли ребра, боліли очі. Її діафрагма сіпала нутрощі, аби наповнити газом легені, стиснуті до маленьких вузликів. Був би на ній скафандр, то там діяли б позиційні двигунчики. А без