Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Де? Не хочу на когось наступити.

– Стій.

Берґер підійшов до нього.

– Сюди, сідай сюди.

– Живі ті двоє?

– Живі, лежать ліворуч коло тебе.

Левінські запхав щось Берґерові в руку.

– Тут дещо.

– Що?

– Йод, аспірин, вата. Рулон марлі, а оце – перекис водню.

– Ціла аптека, – здивовано промовив Берґер. – Звідки ти все це взяв?

– Крадене. З госпіталю. Один з наших там прибирає.

– Чудово, це нам придасться.

– Тут іще цукор. Кісточками. Давайте їм з водою. Цукор корисний.

– Цукор? – почав Лєбенталь. – А звідки ж ти його взяв?

– Звідкись. Ти Лєбенталь, га? – спитав у темряву Левінські.

– Так, а що?

– А те, що ти питаєш.

– Я не тому питав, – образився Лєбенталь.

– Не можу тобі сказати звідки. Його приніс хтось із 9-го барака. Для цих двох. Тут іще трохи сиру. З 11-го барака передали шість цигарок.

Цигарки! Шість цигарок. Неймовірний скарб! На якусь мить усі змовкли.

– Лео, – врешті промовив Агасфер, – цей спритніший за тебе.

– Дурниці. – Левінські говорив рубано і швидко, наче йому бракувало повітря. – Вони принесли це, поки бараки були відчинені. Знали, що я піду сюди, коли табір зачинять.

– Левінські, – зашепотів 509, – це ти?

– Так.

– Ти можеш виходити?

– Звісно, а як інакше я б тут опинився? Я механік. Шматок дроту – все просто. Я добре знаюся на замках. Окрім того, завжди можна вилізти у вікно. А як ви тут виходите?

– Тут не зачиняють! Вбиральні на вулиці, – пояснив Берґер.

– Он воно що, точно, я й забув. – Левінські зробив паузу. – А інші, вони підписали? – спитав він урешті в 509. – Ті, що були з вами?

– Так.

– А ви ні?

– Ми ні.

Левінські схилився.

– Ми й подумати не могли, що вам таке вдасться.

– Я й сам не міг, – сказав 509.

– Мені йдеться не лише про те, що ви це витримали, а й про те, що з вами після того нічого не сталося.

– І я про це ж.

– Дай їм спокій, – мовив Берґер, – вони слабкі, нащо тобі все так докладно знати?

Левінські поворушився в темряві.

– Це важливіше, ніж ти думаєш. – Він підвівся. – Я мушу йти. Незабаром іще прийду. Принесу щось. Хочу ще дещо з вами обговорити.

– Добре.

– Часто тут вночі контролюють?

– Нащо? Аби трупи рахувати?

– Чудово, значить, не контролюють.

– Левінські, – зашепотів 509.

– Так.

– Ти точно прийдеш?

– Точно.

– Слухай, – 509 збуджено добирав слова, – ми ще… нам не кінець… ми ще на щось придатні.

– Тому я й прийду. Не через любов до ближнього, повір мені.

– Добре, тоді все добре, ти справді прийдеш.

– Справді.

– Не забудьте нас.

– Ти мені вже колись це казав. І я не забув. Тому й прийшов сюди. І знову прийду.

Левінські пробрався до виходу. Лєбенталь зачинив за ним двері.

– Чекай, – прошепотів Левінські знадвору, – забув дещо. Ось…

– Взнаєш, звідки цукор? – спитав Лєбенталь.

– Побачимо. – Левінські досі говорив уривками, ніби йому не вистачало повітря. – Ось, візьми це – прочитайте; ми це дістали сьогодні.

Він вклав у Лєбенталеву руку клаптик складеного паперу і вислизнув у тінь барака. Лєбенталь зачинив двері.

– Цукор, – промовив Агасфер. – Дайте помацаю кавальчик. Лише помацаю, більш нічого.

– Є ще вода? – спитав Берґер.

– Ось. – Лєбенталь простяг йому горня.

Берґер узяв дві кісточки цукру й розчинив їх. А тоді поповз до 509 і Бухера.

– Пийте. Повільно. Кожен по ковтку, по черзі.

– Хто там їсть? – почувся голос із середньої лежанки.

– Ніхто. Хто б мав їсти?

– Я чую ковтки.

– Аммерсе, тобі наснилося, – відказав Берґер.

– Я не сплю! Я хочу свою частку. Ви її жерете, там внизу! Дайте мою частку.

– Почекай до ранку.

– До ранку ви все зжерете. Вічно так. Мені дістається найменше. Я… – Аммерс почав схлипувати. Ніхто не звертав на це уваги. Він був хворий і завжди вважав, що інші його обдурюють.

Лєбенталь навпомацки дістався до 509.

– Про цукор, – збентежено зашепотів він, – я питався не для того, аби ним торгувати. Я лише хотів дістати більше для вас.

– Так…

– Я і зуб іще маю. Я його ще не продав. Чекав. Тепер я проверну справу.

– Гаразд, Лео. Що ще тобі дав Левінські? Вже в дверях.

– Кавалок паперу. Це не гроші. – Лєбенталь обмацав папір. – На дотик наче шмат газети.

– Газета?

– На дотик, здається, так.

– Що? – спитав Берґер. – Ти маєш шматок газети?

– Поглянь, – додав 509.

Лєбенталь поповз до дверей і прочинив їх.

– Точно. Шмат газети. Відірваний.

– Можеш прочитати?

– Зараз?

– А коли ж іще? – обурився Берґер.

Лєбенталь підніс обривок газети до очей.

– Замало світла.

– Прочини ширше двері. Виповзи надвір. Ніч місячна.

Лєбенталь прочинив двері і присів. Шматок газети підставив під непевне мариво світла і довго його вивчав.

– Думаю, це армійський звіт, – врешті промовив він.

– Читай, – зашепотів 509, – читай вже, чоловіче!

– Хтось має сірник? – спитав Берґер.

– Ремаґен… – почав Лєбенталь, – на Райні…

– Що?

– Американці перейшли Райн коло Ремаґена!

– Що? Лео, ти добре прочитав? Перейшли Райн? Може, там щось інше? Якась французька річка?

– Ні, Райн… коло Ремаґена… американці…

– Не мели дурниць! Читай добре! Заради Бога, Лео, читай як слід!

– Так і є, – відказав Лєбенталь, – тут так і написано, тепер я чітко все бачу.

– Перейшли Райн? Як таке можливо? Виходить, вони в Німеччині! Ну, читай далі! Читай! Читай!

Усі заговорили водночас. 509 не відчув, як трісли його губи.

– Перейшли Райн! Але як? Літаками? На кораблях? Як? На парашутах? Читай, Лео!

– Міст, – прочитав по буквах Лєбенталь, – вони перейшли через міст… міст… під тяжким німецьким обстрілом…

– Міст? – з недовірою спитав Берґер.

– Так, міст… під Ремаґеном…

– Міст, – повторив 509. – Міст через Райн? Тоді армія має – читай далі, Лео! Там має бути написано ще щось!

– Я не можу розібрати дрібний шрифт.

– Невже ніхто не має сірника? – розпачливо спитав Берґер.

– Ось, – пролунав голос із темряви, – тут іще два.

– Заходь, Лео!

Коло дверей сформувалася група.

– Цукор, – заскиглив Аммерс. – Я знаю, у вас є цукор. Я чув, дайте мою частку.

– Берґере, дай тій клятій псині цукру, – нетерпляче прошепотів 509.

– Ні. – Берґер шукав, до чого б можна було запалити сірник.

– Затуляйте вікно коцами й куртками. Лео, давай, лізь в кут, під коц!

Він запалив сірник. Лєбенталь почав читати. Якомога швидше. Це було звичне намагання применшити важливість подій. Міст не має військового значення, американці відрізані на березі висадки і під постійним масованим вогнем, на підрозділ, який не підірвав міст, чекає військовий трибунал. Сірник згас.

– Не підірвали міст… – почав 509. – Отже, вони перейшли по