Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

було достобіса; а в його тільки й добра, що штани на очкурі, та й то драні. Люди кажуть: «Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свій молодий вік запакувати?» Оже він не чує. Збираються до вінця. І день назначили. Тут би до церкви йти, а він назад. «Що я, — каже, — маю. Як був робітником, так і зостануся. Не хочу». Вона і сюди, і туди: «Я тобі, — каже, — все віддам». — «Давай зараз». Пішли до волості, — а він, значить, уже з писарем змовився, — зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звісно, які були, так віддала. Тоді він знову. «Ти, — каже, — подумай, стара. Чи мені, молодому, під пару така баба? Краще будь мені за матір, я тебе до смерті догодую». Вона не хоче, бришкає. «Нічого не дам! — кричить. — Жалітися буду, в тюрму засаджу». — «Коли, — каже, — ще мене в тюрму саджати, — вон із моєї хати!» І вигнав, у чому була, при тому тільки й зосталася. Жалілася, так ще судді посміялися: «Так, — кажуть, — дурнів і треба вчить». Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатирем, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала… Так от молодець, так молодець!

— А воно ж хіба се й не гріх? — з жалем спиталася Горпина.

— Є, бач, молодице, приказка: гріха боятимешся — голий ходитимеш. Що гріх, що не гріх, про те бог знає. Та коли ще він там розсуде — дожидайся.

— А люди? — знову пита Горпина.

— Люди? Наплюй на їх! Люди звали і того парубка дурним, а потім — на улиці стрінуть — шапку скидають. От тобі й дурний!

Горпина тільки важко зітхнула. Зітхнула і Христя за нею. Баба сиділа похнюпившись, її тільки підборіддя тремтіло. У хаті стало тихо-тихо. Дітвора сиділа на полу і дивилася мовчки на проскуру, що лежала між ними. Петрик і той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усіх своїми чорними оченятами.

Якась тінь пробігла по вікну: тихий гомін почувся знадвору.

— О, і Федір іде! — сказала Горпина, зиркнувши у вікно. — Та ще й не сам — з батьком.

І вона мерщій стрибнула у сіни — стрівати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давнє.

— Сюди, тату, сюди… Тут поріг — глядіть не спіткніться, — чувся давно знайомий Федорів голос.

— Хе-е… старий став, — одказує йому другий, — і очі дивляться — та не бачать. Переведи лиш мене за руку.

На дверях показалася висока постать старого діда. Голова його біла, як молоко, борода рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі і трохи Грицько не перемінився, — такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве.

— Ну, здрастуйте у хаті. То тут у вас і гостей повно, — обізвався він, переступивши поріг.

— Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута, — докладала Горпина.

— Ну, а то? — тикнув пальцем Грицько на Кравченка.

— А то той чоловік, що тітку привіз.

— А то? — знову допитується Грицько.

— То панночка з бабою приїхали.

— Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули, — виговорював Грицько. — А то по полу що ворушиться?

— То діти. Гетьте, встаньте відтіля! — крикнула на їх Горпина, — може, дід схотять там присісти.

— Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися, — бурчав Грицько, чвалаючи до полу.

Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тільки що Грицько на поріг — уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида… У неї аж сльози на очах виступили.

— Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! — тільки і вимовила вона.

— Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух.

Горпина зовсім осіла. І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка.

— Чого се ти, старий, розбурчався? — спитала вона його. — Не на той бік устав, не на ту ногу ступив?

— Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. Та ще як свої більше, ніж чужі, шпильки під нігті заганяють, — похнюпившись, додав він.

— Хто ж тобі їх заганя? — знову йому Оришка. — Так наслухається, що з сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невістка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звісно, не потрапиш, що тобі хочеться. Уп'ять же — і діти. Діти — як діти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспів на поріг ступити — зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються.

— Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене!

— От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобі як доброму кажуть, а ти — знову за своє. Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.

— О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! — буркнув Грицько.

— Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний… за тобою треба дивитись, треба глядіти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловікові часом треба і побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і