Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

спитав чи далеко готель «Клементина». Виявилося, що ні. Містечко саме було невеличке, то я вирішив пройтися. Ну, і як завжди, одразу взявся розвідку робити. Це ще в армії навчився, що спочатку дізнайся про все, а потім уже дій. Зайшов до трактиру поруч, побачив дідка у формі залізничника, який після роботи попивав горілку та закусював її оселедцем. Оце за що люблю я залізничників, так за те, що ніколи чарку не проминуть, тут уже точні, наче годинники. Підсів я, забалакав.

— Ми по мосту їхали, так він аж хитався! Що за диво?

— Та яке диво? Розікрали ж усі гроші на будівництво, а потім ліпили з того, що було. Замість двох колій, як за проектом було, одну зробили, та й ту так погано, що кожного року аварії. Ще пасажирські потяги так-сяк ходять, а вантажні — ні, — зітхнув мій співрозмовник. Судячи з мундира його затяганого, жив він самотньо, а такі поговорити люблять.

— Кажуть, нову тепер колію збираються будувати.

— Та наче збираються, — киває чоловік і сумно дивиться на порожню карафку.

Замовляю йому кухоль пива, що співрозмовника мого дещо пожвавлює.

— Хочуть збудувати, але не збудують, — крутить головою він.

— Знову розкрадуть гроші? — здогадуюся я.

— Та ні, через місця погані вести збираються.

— Які такі погані? Я їхав, нічого підозрілого не помітив.

— Так нову ж колію в іншому місці збираються прокладати. Прямо на Ямпіль. А там же Горюнські болота. Казна-що там.

— Горюнські болота?

— Ага. Де інженер Кейхіль втопився.

— Втопився? А я чув, що збожеволів тут хтось.

— Збожеволів інженер Чердаков, який приїхав нову колію робити. А Кейхіль двадцять років тому стару будував. Роберт Степанович, хороша була людина, спеціаліст! Я його особисто знав. Поки він живий був, порядок тримався, будували на совість. А як помер, то безлад почався, розікрали все, зробили колію, по якій їздити не можна.

— А чого той Кейхіль у болота поліз? Сп’яну?

— Ні, що ви! Він же і не пив! Виразка в нього була, саму кашу вівсяну їв, бідолаха.

— Тоді як же?

— А просто погані там місця. Хотіли ж і тоді колію робити на Ямпіль, але ото Кейхіль втопився, потім робочі похворіли, казна-що почалося, і повернули колію на південь. Воно-то гак потягам робити, коли на Москву їхати, але вирішили, що краще хоч так. Воно б і нічого, якби не розікрали все. А так вийшло, що наче дорога і є, а насправді — немає! Дуб’янівські мужики досі тим заробляють, що до станції возять.

— А що за мужики?

— Та з Дуб’янівки. Село таке, серед Горюнівських боліт.

— Велике село?

— Та немале. А ще від села хуторів по лісах багато. Дикі люди. І балакають так, що нічого не зрозуміло, гірше за циган. Минулого року один робітник із фабрики зачепився з дуб’янівськими. Набігли фабричні, побили чужого. А потім дуб’янівські прискочили, фабрику оточили. Якби дві сотні козаків з Глухова не прибуло, то і штурмом би брали. Ледь вивели з міста. А фабричний той десь за місяць зник.

— Як зник?

— А так, пішов після зміни додому і зник. Вкрали його дуб’янівські, вони такого не вибачають. Справжні звірі!

— А поліція що?

— Нічого поліція. Дуже їм потрібен якийсь фабричний. Вони фабричних не люблять, ще як у 1905 році тут трьох городових убили. Та й у пристава справи з дуб’янівськими є, то поліція їх не чіпає.

Залізничник став розповідати, яка у Шостці поліція погана, хабарники та п’яниці. У нас у повіті не кращі були. Якось прогнила наша імперія. Куди тут воювати, коли поліція замість того, щоб порядок підтримувати, хабарі вимагає, а залізниці такі, що як їдеш, то молишся. І не аби з ким воювати, а з німцями, народом, схильним до порядку та системи. Поганий це ворог, не ті самі турки, яких ми бити звикли.

Посидів я ще трохи з залізничником і пішов до готелю «Клементина». Там мене провели до номера, який знімав полковник. Він мене побачив і дуже зрадів.

— Іване Карповичу, нарешті! Повечеряти з дороги не бажаєте?

— Та можна, — кажу, бо сидір Уляни Гаврилівни ще в обід з’їв.

— Ходімо до ресторації, компанія все оплачує! — полковник мене ледь під руку не вів, наче я важливий гість.

У ресторації, яка при готелі була, нам узялися готувати їжу, а поки полковник замовив по кухлю пива.

— Іване Карповичу, я при начальстві не все міг сказати, то скажу зараз. Допоможіть! Від цієї справи залежить моє майбутнє. Посада у компанії в мене добра, і втрачати її я не хочу. Не можу просто втратити, через деякі причини. То розберіться, в чому тут справа, прошу вас!

— Я спробую, спробую. Але в мене є кілька запитань. Перше: чому нову колію вирішили вести через болота, а не так, як стару?

— Там не такі вже й страшні болота Кілька верст усього, інженери кажуть, що можна зробити насип. Там і раніше планували будувати колію на північ, але потім чомусь повернули на південь.

— І чому?

— Я не знаю. Кажуть, забагато розікрали, то зробили абияк.

— На цьому замовленні теж щось зароблять?

— Звісно, Іване Карповичу, будівництво залізниць — це ж золоте дно. То і зараз би щось заробили, але заробити тут не головне. Головне — виконати це замовлення, щоб отримати інші, вже по-справжньому великі.

— Хтось може бути проти того, щоби ви отримали замовлення?

— Хтось може, але тоді б вони діяли через уряд, через двір государя. А не ось так. Я від самого звільнення з охоронного відділення працюю в компанії, ніколи не чув про такі інтриги.

— А оті інженери, яких ви надсилали. Де вони тут жили, що робили?

— Жили тут, у готелі, в номерах на першому поверсі. Ось фотографії обох. А робили — виїздили за місто, вимірювали, дивилися, як дорога пройде. Кілька днів працювали, а потім ставалося щось. Один збожеволів, інший — застрелився. Оце таке. Ще пива?

— Давайте. А навіщо ваші керівники до мене особисто приїздили? Невже лише задля автографів?

— Вони довго не хотіли до вас звертатися. Боялися, щоб потім ця історія в газети не потрапила. Ну, і не вірили, що ви справді спеціаліст.

— А потім повірили?

— Так, роздивилися вас і дали згоду на співпрацю. Вони на