Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Намагатимуся. А де зараз члени груп, які тут працювали?

— Всі звільнилися і поїхали подалі звідси.

— А той, божевільний, він де?

— У Харкові, на Сабуровій дачі. Зараз суди тривають. Родичі вимагають, щоб ми відшкодовували лікування, а компанія наполягає, що втрата працездатності сталася за неробочих обставин. Але суд виграємо, суди ми завжди виграємо.

Підійшов офіціант з великою тацею і почав виставляти їжу. Ми добре поїли з полковником, випили ще по пиву, потім він провів мене до номера на першому поверсі. Домовилися побачитися завтра. Коли полковник пішов, я одразу вимкнув світло, а потім обережно визирнув у вікно. Побачив якогось чоловіка, що стояв через дорогу. Може, просто так стояв, а може, і ні.

Я перетягнув ліжко до іншої стіни, перевірив замок на дверях, підпер їх стільцем, помацав ґрати на вікнах. Міцні. Потім роздягся, обережно склав одяг, а револьвер сховав під подушку і з тим заснув. Після вечері та пива спалося дуже добре.

Вранці пішов шукати візників, які возили інженерів. І виявилося, що всі візники у Шостці були з села Дуб’янівка.

— А чого так? — спитав я у місцевих.

— А того, що інших вони не пускають.

— Як не пускають?

— А так. Спробуй до Шостки приїдь на екіпажі, одразу прийдуть вони до тебе.

— І що?

— А нічого. Коней украдуть, віз зламають, ще й по голові дати можуть. Краще з дуб’янівськими не зв’язуватися. Бач, он вони які, — казали мені місцеві й непевно кивали у бік візників. Ті й справді були всі один в один чоловіки дебелі та строгі, якось сперечатися з ними не хотілося.

Спробував я з ними побалакати, але і слухати не стали.

— Вони ні з ким не балакають. Тільки між собою. По-своєму.

— Як це? — дивуюся я.

— А в них говірка власна, яку ніхто не розуміє, а вони на ній і хардакають, наче цигани.

Місцеві цих дуб’янівських відверто не любили і боялися, тож наважувалися лише шепотіти всілякі образи. Мабуть, заздрили, бо ці візники добре заробляли. Щодня валки по кілька десятків возів, навантажених мішками з порохом, відбували з фабрики до станції.

— За кожен віз платять їм по вісім рублів! — розповідали мені.

— Щось дорого! — дивувався я.

— Дорого. Тільки ж треба якось фабриці порох вивозити.

— Чому інших не наймуть?

— Тому, що сюди ніхто не приїде. Он якось спробували запросити артіль із Брянська. Охорону їм забезпечили з козаків. Платили по три рублі за віз. То аж по п’ять на возу заощаджували! А потім у брянських усі коні передохли. І пішли вони ні з чим. Більше ніхто сюди й не лізе.

— Дива які, — тільки головою я покрутив і пішов до готелю.

Хвіст мій за мною біг. Я його одразу побачив, зробити це було легко, бо хлопець слідкувати не вмів і був занадто помітним Але старанно за мною ходив. Високий, цибатий, з довгим прямим носом і білявим волоссям. Був він схожий на візників, скоріше за все, сам був з Дуб’янівки. Я міг би від нього втекти, але дозволив довести себе до готелю. Там портьє сказав мені, що полковник Василевський просив зайти до нього. Я зайшов і побачив, що він дуже схвильований і нервовий.

— Іване Карповичу, де ви були, я вас шукаю! — аж закричав він.

— Що сталося?

— Ви мусите терміново поїхати з Шостки!

— Чому? Справа ще не розкрита.

— Байдуже, ви мусите поїхати!

— Та що ж сталося, кінець кінцем?

Полковник скривився, якби на його обличчі був переляк, я б подумав, що на нього вплинули. Але на обличчі в нього було очікування неприємностей, яке буває у служивих людей перед приїздом прискіпливого начальства.

— Та кажіть уже!

— Справу взяла під свій контроль військова контррозвідка! Сюди їдуть її офіцери.

— До чого тут контррозвідка?

— Вони вважають, що у саботажу будівництва колії може бути німецьке чи австрійське коріння.

— Що?

— Що перешкоди будівництву створюються агентами ворожих розвідок!

— Та ну що ви! — не вірю я, бо це пошесть якась — усюди шпигунів бачити.

— Так вони вважають. А ви мусите поїхати з Шостки. Ось, — він дає мені конверт. Там двісті рублів.

— Що це?

— Це на знак подяки за нашу співпрацю. Яка відтепер припиняється.

— Але справу не розкрито!

— Нею тепер займається контррозвідка.

— І я буду займатися, не заважатиму їй.

— Вони не повинні дізнатися, що ми залучали вас.

— Чому?

— Тому що це секретний об’єкт, а ми залучили сторонню людину! Через вас у нас можуть бути неприємності! В мене вони вже є, бо це ж я вас запросив! Збирайте речі, я відвезу вас на станцію, бо ж їду зустрічати гостей з Петербурга.

— Пане полковнику, а чого ви так боїтеся тієї контррозвідки? Є причини?

— Причина одна — контррозвідка може зіпсувати компанії всю справу. Занесуть нас до списку ненадійних, і спробуй отримай тобі військове замовлення! Давайте я довезу вас до станції!

— Та не треба клопоту, я й сам виберуся.

— Іване Карповичу, по обіді вас уже не має бути у місті!

— Я і раніше поїду, не хвилюйтеся. Їдьте, зустрічайте панів з контррозвідки.

Заспокоїв полковника, але їхати нікуди не збирався, бо зацікавився цією справою. Щось тут відбувалося, недарма ж за мною хвіст ходив. І не тільки за мною. Бо он вийшов полковник із готелю, а за ним інший хвіст причепився. А мій на мене чекав. Ну, чекай, чекай. Я речі свої зібрав і через чорний хід вийшов. Забіг на базар, купив там дрантя, потім зняв кімнатку дешеву без вікон, перевдягнувся і ось уже мужиком простим поспішив до готелю. Хвіст мій на мене досі чекав, але вже хвилювався. Навколо ходив, ледь не у вікна заглядав, потім наважався зайти всередину. Мабуть, почув від портьє, що я давно пішов, то вискочив, наче куля. І побіг кудись. Я за ним.

Обережненько так, але хвіст мій був зовсім недосвідчений, навіть не дивився, чи не йде хто за ним Привів він мене до трактиру з незрозумілою назвою «Хусгін». Біля, того трактиру стояло кілька десятків возів, я так розумію, з Дуб’янівки. Їх можна було легко впізнати через те, що вирізані на них були