Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Я зайшов усередину і побачив здивовані погляди. Мабуть, чужі сюди ніколи не заходили. Я удав, що трохи п’яний, і попросив кухоль пива. Прислужник, який ходив із тацею, подивився на чоловіка, що стояв за шинквасом Чоловік кивнув, і пиво мені принесли. Пиво було смачне, а ось люди неприємні. Дивилися вороже, розмовляли невідомою мені мовою. Дебелі всі, червонопикі та біляві Наче чухонці з князівства Фінляндського, тільки носаті та вусаті.

Я ще й пива не допив, коли з підсобки трактиру вийшов мій хвіст, схвильований і переляканий, мабуть, лаяли його, що загубив мене. Пішов кудись. Я й не відвертався, бо ж бороду наклеїв, дрантя одягнув, спробуй мене впізнай. Пиво допив і пішов собі. До місцевої лікарні. Там пригостив тютюном двох фельдшерів і розпитав їх про інженерів. І того, який збожеволів, і того, який застрелився. Виявилося, що божевільний був побитий, але вирішили вважати, що коли в лісі вже божевільним бігав, то об дерева стукався.

— Тільки не зрозуміло, звідки у нього синці на руках, — сказав один із фельдшерів.

— На руках?

— Ага, ось тут, — він показав на кисть.

— Зв’язаний він був, чи що?

— Та отож, — фельдшери дружно закивали головами.

— А поліція що?

— А поліції воно треба? Божевільний і божевільний.

— І як він, спокійний був чи буйний?

— Та різний. То лежить собі, наче спить, а потім як почне кричати, вириватися, так що троє санітарів його ледь тримають. Коли його збиралися везти до Харкова, так довелося снодійного подвійну дозу дати, бо не давався, щоб в екіпаж його посадили.

— І чому?

— А бозна, божевільний же.

Щодо другого, то фельдшери не сумнівалися, що сам застреливсь.

— Опіки на скроні, впритул револьвер тримав. І теж весь сивий.— Як сивий? — дивуюся я і згадую фотографію, яку полковник Василевський мені показував. — Наче він голомозий був.

— Голомозий. Але ж волосся не тільки на голові росте. То ото всюди, де волосся було, став сивий, навіть на грудях. Наш патологоанатом аж збирав лікарів, показував.

— Хто збирав? — питаю.

— Патологоанатом. Це такий лікар, який трупи ріже.

Поговорив я і з тим патологоанатомом Він був лікар, може б, і взагалі не розмовляв із простим мужиком, але дуже його ця тема хвилювала. Любить наш народ побалакати про щось страшне.

— Покійний якийсь шок пережив.

— Що за шок?

— Не знаю, мабуть, переляк якийсь. Ото тому й посивів, і очі у крові.

— Як у крові?

— Судини там полопалися, так буває від перевантаження або різкого нервового напруження. Про те саме свідчать рани на губах та руках.

— Які ще рани?

— На губах — від зубів, на руках — від нігтів. Покійний закусив губи та стиснув кулаки так, що сам себе травмував.

— Дивно якось, — киваю я головою.

— Дуже дивно.

— І що ж там сталося?

— Згідно з офіційною версією, інженер напився до білої гарячки, під час якої й застрелився.

— А ви як думаєте?

Лікар дивиться на мене. Аби був я освіченою людиною, то, може б, і не сказав, а перед мужиком чого там уже стримуватися.

— Думаю, що це випари Горюнівських боліт.

— Що за випари?

— Які впливають на психіку. Це ж не перший випадок. Час від часу таке трапляється, що знаходять тут божевільних. Заходять люди на Горюнівські болота і втрачають розум Місцеві про це знають, то їх і батогом туди не заженеш. Здебільшого приїжджі страждають. Може, коли залізницю збудують, засиплють болота, і припиниться це.

— Зачекайте, але ж Дуб’янівка серед Горюнівських боліт. А ці як там живуть?

— Ось ці живуть. Вони ж там споконвіку жили. Якось призвичаїлися. Ніхто у болота не піде, окрім дуб’янівських. Про них погана слава йде. Така погана, що туди жоден піп не їде. Церква наче є, але давно стоїть порожня. І лікарі туди не хочуть їхати, і вчителі. У результаті живе Дуб’янівка як на острові. Балакають ото своєю говіркою, яку тільки професор Шищенко розуміє, возять вантажі, живуть окремо. Могли б уже і в Шостці оселитися, але тут у них лише трактир «Хусгін», де вони збираються. Можуть у трактирі переночувати, не більше, а живуть тільки у Дуб’янівці.

— А що ото назва означає, «Хусгін»?

— Мабуть, по-їхньому щось. А в народі називають трактир «Гускою». Тільки туди з місцевих не ходить ніхто, бо ж бояться дуб’янівських. А ти чого розпитуєш про них?

— Бо не місцевий. Прийшов до трактиру за роботу спитати, а мене нагнали, наче собаку скажену.

— Вони чужаків не люблять. З місцевими жодних справ не мають, навіть не одружуються.

— Що, тільки самі з собою?

— Інколи привозять собі звідкілясь жінок. Купують їх, чи що. Але більше самі з собою. Село ж велике, зараз там тисяч п’ять душ начебто. Хоча напевно ніхто не знає. Коли он перепис населення був, так переписники трьома возами поїхали туди. На версту від Шостки від’їхали, зупинилися і пиячили цілий день. Не наважилися у Дуб’янівку заїхати.

— Може, там секта якась?

— Ні. До них і штунда пхалася, і старообрядці, але всіх вони гнали. Просто самі по собі якісь.

— А отой професор Шищенко, який на них знається. Він де живе?

— У Глухові він. У вчительському інституті викладає. Дуже освічена людина, двадцять мов знає. Про що завгодно з ним можна поговорити! Дуже приємна у спілкуванні людина!

— Та ви що, двадцять мов! — дивуюся я, бо сам до цього не дуже здібний.

— Так. Вже б давно у Петербурзі чи хоча б у Києві викладав, але якісь там у нього чвари з керівництвом.

— Бунтівник, чи що?

— Та ні, щось через науку, я точно й не знаю. А ти яку роботу шукаєш?

— Та я почув, що залізницю збираються тут будувати. Думав там місце собі знайти. Але щось ніякого будівництва, — зітхаю я.

— Та яке там будівництво, коли якого інженера не пришлють, а з ним щось стається, — махає рукою лікар. — Погані тут місця. Ліси та болота, а ще оці дуб’янівські. Назбираю трохи грошей, поїду звідси, не хочу тут залишатися.

Ото з тим я повернувся до готелю. Побачив, що хвіст мій там стовбичить. Може, чекав, що я туди таки повернуся. Всівся я чекати. Задрімав трохи, коли городовий